Свобода і терор у Донбасі [Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки]

Певною мірою високий рівень прогулів і жорстокі бійки можна пояснити самою природою шахтарської праці. Це була «неймовірно виснажлива робота», і існувала, «хай там як, надзвичайно велика суспільна інерція, пов’язана з традиційними вихідними днями». Тому відпочинок був «украй важливим для шахтарських громад»[123]. Однак сучасні (тобто і до-, і післяреволюційні) наукові праці майже незмінно пояснюють жорстокість як наслідок браку «доброчесності», «культури» і «поважності» в донбаських робітників.

Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була високою порівняно з іншими промисловими реґіонами[124]. І тоді, і сьогодні широко побутувала віра в те, що Донбас приваблює багатьох злочинців. У дореволюційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці найбільшими були банди Малахова і Сибірякова, які постійно билися між собою[125]. Народ опоетизовував життя бандитів. Наприклад, у 1920-х роках серед молодих шахтарів були популярні «чисто хуліганські пісні», що містили багато слів зі злодійського жаргону[126].

Але злочинність відрізнялася від насильства. Якщо широко розповсюджене насильство було частиною повсякденного життя Донбасу, злочинність обмежувалася професійними злочинцями, яких було неймовірно багато. Попри все своє насильство, Донбас жив за своїми власними моральними законами. Як писав один дореволюційний мешканець містечка в Східному Донбасі, «їхній [донбаських людей] кодекс моральної поведінки був високий, крадіжок майже не було ані в місті [Каменську], ані в сусідніх шахтарських селищах, хоча на шахти завади приїздило багато нових людей»[127].

Однак багато спостерігачів (і до-, і пореволюційних) не бачили суспільного підґрунтя насильства[128]. Майже так само, як Паустовський, який у донбаських мешканцях бачив лише «міщан», один російський інженер бачив у натовпі лише натовп. Він писав про донбаських шахтарів:

«Здавалося, що в самій своїй сутності ці люди не мали чогось головного, міцного і основного — можливо, селянський господарський побут не дав їм аніякого господарського “виховання”, цього головного, основного кореня селянської психіки; вони вражали елементарним невіглаством — здавалося, що ані релігія, ані побут не залишили в їхніх душах жодного сліду, багато в чому це були зовсім темні і якщо не порожні, то нічим не зачеплені душі, що жили більше інстинктом, аніж розумом»[129].

Цей погляд на робітників і селян як на твариноподібних істот свідчить про суспільний розкол, на який страждав старий режим.

Такий погляд — це більше, ніж просто свідчення розколу. «Дикість» південного степу загалом і Донбасу зокрема, в його сучасному вигляді, була витвором уяви сучасників. Мало того, в багатьох аспектах сучасна політична історія Донбасу справді втілювала цю уявну дикість, що й доведуть наступні розділи.

Розділ 2 ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ДО 1914 РОКУ

Політика і географія

На політичний розвиток Донбасу вплинуло його географічне розміщення в Дикому полі, принаймні в уяві Москви. Цей вплив був помітний у трьох аспектах. По-перше, ще живі були бойові традиції козаків. По-друге, Донбас (і степ загалом) був притулком для багатьох утікачів від політичних і економічних утисків. По-третє, в багатонаціональному степу були неминучими міжетнічні конфлікти.

Козаки (казаки, вершники або розбійники по-турецькому) створили в Дикому полі військові громади, які складалися з тих, хто втік від польсько-литовського і московського гноблення, мріючи про вільне, незалежне і краще життя на новій землі. У вільному степу життя примусило їх стати «вільними вошами», вони боролися і проти своїх ворогів на півночі, і проти татар і турків у степу. Бути вільними вошами на практиці часто означало воювати як найманці, об’єднуючись із тим чи іншим табором залежно від політичних, воєнних, економічних та інших вимог. Окрім участі у воєнних діях, козаки жили з рибальства, полювання, торгівлі, хліборобства і грабунків. Саме життя було водночас брутальним, диким, безжальним і героїчним. Хоч якою була міфологія козаків[130], вони, врешті, цілком увійшли до складу Російської імперії упродовж XVII–XIX ст., коли Москва поширила свою владу на степ[131]. У цьому довгому і складному процесі треба було і давати, і брати, як у матеріальному, так і в символічному розуміннях. Що стосується запорозьких козаків, 1775 р. їхнє військо остаточно розпустила Катерина II. (Дехто втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато запорозьких козаків були «переселені, щоб стати Чорноморським військом на Кубані на Північному Кавказі)[132]. На початку XIX ст. донське козацтво, найбільше військо в Російській імперії, цілковито відійшло, як і інші козацькі формування, під царський контроль[133]. В обмін на вірність і військові послуги воно отримало певний ступінь самоврядування під юрисдикцією військового міністерства, і навіть після того, як у більшості міст і сіл європейської частини Росії внаслідок скасування кріпацтва було запроваджене громадське самоврядування (земства), донське козацтво було звільнене від цієї експансії цивільної влади аж до 1917 р. (за винятком короткочасного існування тимчасового земства 1870-х рр.). Козацька верхівка стала дворянами та урядовцями. Козакам загалом був наданий особливий юридичний статус (вони стали окремим станом), і, що найважливіше, козакам не треба було платити подушну подать (аж поки її скасували 1887 р.) і відбувати трудову повинність чи сплачувати податки грошима. Одне слово, козаки стали важливою воєнною силою імперії. За іронією долі, саме тому революціонери вбачали в козаках опору контрреволюції, гнобителя революційного руху[134].

123

Supple. History, p. 58–59.

124

Wynn. Workers, Strikes, and Pogroms, p. 89.

125

Зайцев Ф. Большевики Юзовки до 1918 года // Литературный Донбасс. — 1933. — № 10–12. — С. 156; Нравы Донецкого бассейна // Донецкий кряж. — № 119 (26 травня — 1 червня 1995). — С. 3.

126

Донбасский. Песни шахтеров Донбасса. — С. 112.

127

Borodin. One Man in His Time, p. 6.

128

Вартості суспільства справді живлять насильство, як стверджують деякі історики Сполучених Штатів (Richard М. Brown. No Duty to Retreat; Violence and Values in American History and Society [Oxford University Press, 1991]), проте існує ще й соціальна основа, що не є специфічною для якоїсь окремої культури чи нації. Переважно чоловіче (на додаток ще й молоде) середовище — це один із факторів. За словами Девіда Кортрайта: David Т. Courtwright. Violent Land; Single Men and Social Disorder from the Frontier to the Inner City (Harvard University Press, 1996), p. 79, «з формального погляду набір рис, характерний для прикордонних шахтарських реґіонів — насильство, жорстокість, безвідповідальність, безбожність, гультяйство, нехтування гігієни, погане харчування і повсюдне бурлакування, з одного боку; приязність, товариськість, готовність поділитися з ближнім, демократичне ухвалення постанов, з іншого — був біологічно, культурно і соціально визначеним побічним продуктом економічно керованого міґраційного процесу, який із самого початку відсіював дітей, старих і жінок».

129

Fenin. Coal and Politics, p. 48, 50.

130

Розважливе обговорення козацької міфології: Linda Gordon. Cossack Rebellions: Social Turmoil in the Sixteenth-Century Ukraine (State University of New York Press, 1983); Serhii M. Plokhy. Cossack Mythology in the Russian-Ukrainian Border Dispute // S. Frederick Starr, ed. The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia (Armonk, N.Y., 1994).

131

Про таку саму операцію з гетьманщиною (Малоросією, що обіймала території Київської, Полтавської і Чернігівської губерній, на відміну від Новоросії): Zenon Е. Kohut. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate 1760–1830s (Harvard Ukrainian Research Institute, 1988).

132

Robert H. McNeal. Tsar and Cossack, 1855–1914 (Houndmill and London, 1987), p. 15.

133

Чудовий аналіз цього процесу: Bruce W. Menning. The Emergence of a Military-Administrative Elite in the Don Cossack Land, 1708–1836), y: Walter McKenzie Pintner, Donald Karl Rowney, ed. Russian Officialdom: The Bureaucratization of Russian Society from the Seventeenth to the Twentieth Century (University of North Carolina Press, 1980), p. 130–161.

134

Прекрасне дослідження того, як кожен політичний діяч уявляв собі Дон і донське козацтво у всій різноманітності їхніх ролей: Peter I. Holquist. A Russian Vendee: The Practice of Revolutionary Politics in the Don Countryside, 1917–1921 (Ph.D. diss., Columbia University, 1995).