У Донбасі говорили багатьма мовами, проте основними були російська й українська. Донскі козаки розмовляли «козацькою мовою», російською з елементами української і татарської. У містах основною мовою була і є російська, як писав у дореволюційні роки про Луганськ меншовицький активіст Георгій Денік:
«Мене вразив той факт, що в самому Луганську я не почув ані слова по-українському. Коли я йшов у квартали, де жили робітники, а я робив це досить часто, ніхто не розмовляв українською. Зате коли я зустрічав неробітників, селян чи міщан, мені іноді було важко порозумітися з ними. Існував вражаючий контраст між містом та промисловим населенням загалом, і селянством»[161].
Деякі менш освічені мешканці Донбасу розмовляли (і певною мірою розмовляють і досі) російсько-українським суржиком, «українсько-російським діалектом»[162]. Часто люди в українсько-російських прикордонних реґіонах не ототожнювали себе ані з українцями, ані з росіянами, називаючи себе перевертні або перевертыши[163].
Однак міжетнічне співіснування майже неминуче означає міжетнічні конфлікти. У промисловому Донбасі татари, мусульмани часто були для слов’ян жертвами. Місцева влада переслідувала татар, що, як стверджувала вона, не є людьми[164]. 1902 р. на вугільній шахті Якобенка російські шахтарі, роздратовані чутками, що їхні низькі заробітки пояснюються напливом татарських робітників, вдерлися до їхніх бараків, побили і порізали їх[165].
Стосунки між росіянами і українцями були інколи напруженими. В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувалися одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався[166]. Здається, в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохлы [жмут волосся на поголеній голові козака] для українців, кацапи [звична образлива назва, що означає «цап»], грачі, кугути для росіян тощо)[167]. Російські шахтарі «постійно ворогували» з місцевими українцями, головним чином через жінок. Робітники крали речі у селян просто «щоб допекти ненависному хохлу»[168]. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча «систематично виливалася в найдикіші форми різанини»[169]. В дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами — самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили ремісники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району: вас могли примусити «плазувати по пилюці й по болоту», насміхалися б із вас, як тільки можна, і врешті б побили. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: четверо-п’ятеро українців могли побити аж до двадцяти п’яти росіян; якщо українець у Луганську був вихідного дня в доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів». Він міг вдертися до церкви під час служби і почати бійку[170].
У найскладніші і найсерйозніші конфлікти були втягнені євреї. Згідно з одним повідомленням, «вся політика і робота влади були скеровані проти євреїв. Церква, школа і весь апарат поліції були пристосовані до цькування і гноблення цієї частини населення»[171]. В Донбасі, як і в інших реґіонах України і Польщі, періодично відбувалися погроми. Євреї мали право оселятися лише в межах смуги осілості, їхнє матеріальне і духовне життя підлягало низці офіційних обмежень. Дехто з них мав змогу навчатися в професійних школах, як-от гірничих інститутах, які забезпечували дедалі більшу кількість технічного та інженерного персоналу з євреїв[172]. Але більшість євреїв працювала в «традиційних» сферах, як-от «торгівля і реміснича діяльність, домінуючи в забезпеченні послугами поселень у Донбасі, які швидко зростали». Тут, як і скрізь у межах смуги осілості, вони були змушені конкурувати у своїх професіях із росіянами й українцями, які так само, як і євреї, приїхали сюди в пошуках нових можливостей. Небагато євреїв працювали фізично на шахтах і заводах. Таким чином, не лише їхня національність і релігія, а й зосередження їх у межах певних професій сприяли їхній ізоляції від робітничого населення Донбасу. Робітники дивилися на євреїв, власників крамниць і корчем, як на чужинців, які спільно з керівництвом шахт і заводів експлуатували їх. Проте для неєвреїв вони були не просто «експлуататорами», а «єврейськими експлуататорами». Наприклад, 1892 р., під час знаменитого холерного бунту в Юзівці, який закінчився погромами євреїв, «натовп грабував спочатку лише єврейські крамниці, а коли власник доводив своє російське походження, показуючи ікону, бунтівники платили йому за весь відібраний товар. І лише напившись до безтями, бунтівники спалювали і грабували всіх без розбору»[173].
161
162
163
164
165
5-летний обзор деятельности Союза горнорабочих в Донецком бассейне (1920–1925 гг.) и краткий очерк рабочего и профессионального движения горняков Донецкого бассейна до 1920 года. — Артемівськ, 1925. — С. 18.
166
167
168
169
170
172