Незважаючи на все це, між робітниками і дирекцією існував, як зазначено у рапорті катеринославського губернатора про холерний бунт 1892 р. в Юзівці, величезний дисбаланс сили — добробут робітників цілком залежав від волі начальства; а насправді дирекція безкарно експлуатувала робітників. (У примітці, зробленій на полях міністром внутрішніх справ, читаємо: «Можливо, в цьому й полягає суть питання?»). В цьому розумінні у промислових містах і поселеннях Донбасу були міцні патерналістські відносини. Як і в інших місцях та країнах, сильний патерналізм часто робив робітників пасивними. Тільки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем. Повсякденне життя в Донбасі було таким сповненим насильства, що російська преса приписувала дику експлуатацію жорстокому капіталізмові, чужому для Росії; це був зручний хід: адже в Донбасі переважав іноземний капітал.
«Експлуатація існує повсюди, де є люди, які працюють, і люди, які використовують працю інших. Проте ніде в Росії, на жодному заводі, вона не набула таких величезних розмірів “непорозуміння”... Смертність серед робітників підприємств Г’юза перевищує смертність серед каторжан у сибірських копальнях»[222].
Не дивно, що історія Донбасу позначена періодичними потужними вибухами протесту.
Один із перших конфліктів на Донбасі стався в Юзівці 1874 р. Шахтарі вимагали підвищення заробітної платні; вони хотіли, щоб їхній страйк підтримали й робітники прокатних цехів. Адміністрація підприємств Г’юза завезла прокатникам (які отримували значно більшу платню) кілька діжок горілки. Коли шахтарі прийшли неозброєні, прокатники під керівництвом клану Г’юза напали на них із залізними прутами. Прокатники гналися за робітниками десь із милю, а потім зупинилися, «нібито засоромившись зробленого», але насправді вони просто були п’яні. Тоді службовці сіли на коней і заходилися ловити шахтарів, хапали їх по одному і побили одного залізним прутом. Ватажків бунту вислали в їхні рідні села під нагляд поліції. Влітку, щоб попередити сезонний відплив робітників, Г’юз не віддавав паспорти тим, хто хотів їхати геть. А коли вони почали покидати роботу без документів, Г’юз наказав начальнику залізничної станції не продавати квитки тим, у кого не було паспорта, і відсилати їх назад на підприємство[223]. Наступного року робітники заводів Г’юза, розлючені затримкою у виплаті заробітку, пограбували крамниці і корчми, коли обіцяний їм кредит був анульований[224].
5 травня 1887 р. повстали робітники шахт № 11, 18 і 19 в Рутченковому поблизу Юзівки, вони обікрали і розбили крамниці, а причиною послужило те, що сезонне підвищення зарплатні (щовесни, коли робочої сили меншало, платню підвищували, щоб утримати робітників) було меншим, ніж у попередні роки. Оскільки на шахтах не було жодного фахівця, який розмовляв би російською, вони не змогли повідомити свої вимоги. Врешті тисяча п’ятсот шахтарів зібралися в конторі адміністрації, і коли директор Вінсент відмовився ще підвищити їм платню, робітники погрожували йому словами, і Вінсент повідомив про це начальника бахмутської поліції. Коли того самого вечора про це дізналися шахтарі, кілька сотень їх вдерлися до броварні, напилися пива, а тоді перейшли в корчму і почали пити горілку. Наступного ранку кількасот шахтарів знову пішли до броварні, цього разу зірвали замок зі складу і знову випили все пиво. Опівночі того самого дня близько півтори тисячі шахтарів знову зібралися разом і рушили із засвіченими головними лампами (за деякими даними, вони були озброєні кайлами) на підприємства Г’юза, на відстані п’яти кілометрів. По дорозі вони зруйнували кілька будинків, пограбували корчму, випили всю горілку, яка там була. Озброєні робітники, яких зібрала поліція на заводі Г’юза, розігнали демонстрацію, переслідуючи демонстрантів усю ніч. Сорок сім (за деякими повідомленнями, сорок) шахтарів були заарештовані. Проте ще два дні робітники в Рутченковому відмовлялися працювати. Коли в Рутченкове прибув віце-губернатор Катеринославської губернії з двома батальйонами солдатів і шахтарям наказали вийти на роботу, страйк закінчився.
222
223
Робітничий рух на Україні. Становище та боротьба робітничого класу, 1861–1884 рр. Збірник документів і матеріалів. — Київ, 1986. — С. 124–125.