Донбаські бунти були скеровані проти тих, кого робітники вважали своїми гнобителями, і проти їхніх спільників: управителів, купців, корчмарів, медиків та іноземців загалом. У ленінській теорії стихійності як ворога свідомості часто стверджується, що робітників, здається, не хвилювали «фундаментальні суспільні, економічні та політичні зміни»[236]. У пострадянські 1990-і роки деякі спостерігачі висловилися б так само щодо браку в донбаських шахтарів цікавості до «фундаментальних» проблем (розділ 8).
Проте вони могли дивитися на фундаментальні питання з погляду самодержавства. Вважається, що міф про доброго царя і злих урядовців — міцно вкоренився серед російського та українського селянства[237]. Хоча бунти були руйнівними, як свідчать події 1887 р. в Рутченковому, про які йшлося вище, ці бунти «ритуалізували несамовитість, із якою робітники зверталися до царської влади»[238]. За словами Олександра Феніна, шахтарі, які ще не втратили зв’язку з селом, були «схильні вважати участь у страйку за своєрідний “бунт”, за те, що, хоч і матиме кару з боку начальства, сповнена протесту і розгулу»[239]. Інакше кажучи, розуміння робітниками світу, в якому вони жили, їхнє сприйняття своєї ідентичності, їхнє уявлення про моральну економіку визначалися і моделювалися офіційним політичним курсом: добре самодержавство, вірний народ, а між ними — гнобительські елементи. Лікарі, виховані в дусі сучасної медичної науки, дуже добре вписувалися в таке бачення світу. Навіть шмагання відповідало уявленню про народ як про масу, що кається перед царем.
Однак можна було б заперечити, що насправді робітники просто використовували ці уявлення для своєї власної мети. Так само як і селяни, яких вивчав Деніел Філд, робітники були лукавими, честолюбними і завбачливими. Є свідчення, що донбаські робітники були меткими операторами на ринку і добре зналися на його механізмі. Наприклад, вони часто страйкували навесні, як-от 1887 р., щоб домогтися максимального результату, оскільки тоді через відплив робітників на ринку робочої сили попит перевищував пропозицію[240]. Цілком очевидно: та ринкова сила, що діяла на півдні, була величезною трансформаційною силою і становила загрозу для традиційної суспільної і моральної структури самодержавства, і саме тому самодержавство весь час амбівалентно ставилось до швидкого капіталістичного розвитку[241]. Однак незважаючи на часті страйки, царська влада була переконана, що робітники не схильні організовуватися (а чого їм бути схильними, якщо вважали, що вони діяли традиційним способом), і тому урядовцям здавалося, що шахтарі менш політично ненадійні, ніж заводські робітники[242]. (Дослідження засвідчують, що, хоча в інших країнах у вугільній промисловості теж трапляються страйки і бурхливі протести, вона може бути й мирною)[243]. До кінця XIX ст., на радість царській владі, революціонери не змогли організувати донбаських шахтарів[244]. Поведінка гірників так нагадувала поведінку селян Філда, що услід за Філдом можна зробити висновок: «ми не можемо визначити співвідношення щирості й обману в самих селянах»[245].
237
238
239
240
241
243
244
Деякі члени «Народної волі», партії народників, діяли в кінці 1880-х рр., проте їхні зусилля, здається, не дали майже ніяких результатів (