Малюнок 2.1. Покарання донбаського робітника за участь у революційній боротьбі 1905 р. Взято з вид.: Щербань А. Н., Рутенка А. А. Страницы летописи Донецкой. — К., 1963. — С. 74.
«Невдаваний відчай» і каяття бунтарів були скорше хитрою тактикою, щоб урятувати свої життя, а не демонстрацією їхньої віри в доброту царя. Справді, «невдаваний відчай» не врятував їх від принизливого покарання. Затриманих примусили скласти присягу (їм, мабуть, довелося стати навколішки перед портретом царя і навіть поцілувати імператорський прапор) і заспівати «Боже, царя храни». Інших козаки шмагали доти, доки вони вже не могли ворухнутися[260]. Після 1904 р. таке покарання стало незаконним, проте його й далі широко застосовували. Шмагання нагайками було дуже популярним у Донбасі як «засіб умовляння» шахтарів[261]. Покарання і приниження через шмагання нагайками на багато років залишало відчуття гіркоти серед донбаських робітників. Наприклад, коли інженер Н. Н. Березовський, який працював на Успенській копальні поблизу Луганська з 1905 по 1910 р., був викликаний до суду під час знаменитого процесу в Шахтах у 1928 р., шістнадцять колишніх робітників шахти написали народному судді листа, в якому звинуватили інженера в тому, що він шмагав і катував шахтарів 1906 р.[262].
У кінцевому підсумку кількадесят робітників засудили, а більшість виправдали на тій підставі, що вони «зовсім темні люди»[263]. Хоч яка була тактика «зовсім темних людей», здається, міф про царя зберігав певну силу в офіційному дискурсі. Як добре видно з покарання винних 1909 р., з тридцяти двох повстанців, засуджених до смерті, двадцять чотири, що покаялися, уникнули страти, а восьмеро тих, які не покаялися, були страчені 1909 р.[264].
Політична поведінка донбаських робітників, особливо шахтарів, ставила перед революціонерами деякі важкі питання. По-перше, на відміну від робітників у столицях та інших промислових центрах[265], донбаські шахтарі — не виявляли цікавості до самоорганізації. (Я повернуся до цієї теми згодом, у цьому ж розділі). По-друге, революція і реакція, здається, поєднались у хвилі антиєврейських погромів. Як писав Хрущов у своїх мемуарах, цитованих вище, прості донбаські робітники були активними учасниками цих погромів. Звісно, деяка частина робітничого класу, особливо шахтарі, була залучена до озброєних ватаг підприємств або стала на бік контрреволюції, нападаючи зі зброєю на своїх товаришів[266]. 1905 р. і в наступні роки сумнозвісні «чорні сотні», угруповання радикального правого крила, також вербували донбаських робітників, особливо шахтарів[267]. А в деяких копальнях чорносотенцям вдалося заґітувати шахтарів записатися в «Союз російського народу», який часто називають профашистською організацією[268]. Однак 1905 р. багато робітників взяли участь як у страйках та повстаннях, так і в погромах[269]. Справді, один свідок юзівських погромів стверджував, що «темні маси» в кількості близько тисячі чоловік перевершили чорносотенців «у жорстокості і нелюдяності». Він впадав у відчай від «страшенно важкої і страшенно довгої» справи виховання цих «темних мас»[270].
Революціонерам було важко впоратися з цими очевидними суперечностями: «Російські революційні партії, за одним чи двома прикметними винятками, рідко виступали проти жовтневих погромів». Їхня проблема мала історичне коріння. Як проникливо зауважив Джонатан Франкель,
«те, що революціонери в Росії загалом схвально поставились до погромів, було насправді не дивно. Внутрішня тенденція революційного популізму ідеалізувати народ була тут підкріплена різною мірою бакунінським бунтарством (ідеологія селянської жакерії) і якобінськими поглядами Ткачова чи навіть Нечаєва (виправдання засобів метою). Мало того, боротьба (буквально на життя і на смерть) проти царату, постійне ослаблення бойових лав через арешти і невдалий замах на Олександра II (1881 р.) з метою повалити режим неминуче призвели до того, що багато революціонерів вбачали в погромах апокаліптичний зміст»[271].
260
261
263
Материалы по истории Екатеринославской социал-демократической организации большевиков. — С. 460–461.
264
Донбасс в революции 1905–1907 годов. — Сталіно, 1955. — С. 71;
265
267
268
269
Це один із головних висновків Віна:
271