Свобода і терор у Донбасі [Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки]

Писати про те, як «прості люди» пережили терор — тяжке завдання. Неможливо відповісти на питання, що означав для людей терор, що вони відчували, думали і як діяли, не вивчивши їхнього світогляду. Емпірично всім добре відомо, що віра та ідеологія визначають дії не меншою мірою, ніж не визначають їх. При дослідженні епохи швидких змін і трансформацій необхідні і синхронний, і діахронний аналізи. Хоча історичні джерела, навіть досі засекречені архівні документи, не можуть розповісти всю «правду» в собі й про себе, історичні документи і події годі трактувати лише як тексти чи семіотичні поля[17]. Історичні події відбувалися під тиском реальних матеріальних і людських факторів. Необхідно зважати на такі загальні чинники, як влада, жадібність, страх, надія і голод. Тільки тоді можна достеменно дізнатися, як жили люди в певному історичному контексті і як змінювалося їхнє світосприйняття[18]. Я намагався зробити це у своїй книжці, використовуючи і докладну статистику, якщо вона була, і приклади з життя окремих індивідів.

Пишучи про терор у Радянському Союзі, необхідно добре усвідомлювати, що за сучасної доби політичний терор у масовому масштабі — явище, не унікальне для Радянського Союзу. Адольф Гітлер, Мао Цзедун, Іді Амін, Пол Пот (це лише кілька імен) теж здійснювали масовий терор. Це аж ніяк не пом’якшує жахливості терору в Радянському Союзі, хоча його величезні масштаби іноді применшували з інших причин, наприклад, у знак визнання перемоги Сталіна над нацистською Німеччиною. Те саме могло б статися і в Німеччині, якби Гітлер виграв війну, як стверджує Сол Фридлендер, критикуючи Гейдена Вайта за висновки з його епістемологічного релятивізму:

«Наприклад, що було б, якби нацисти виграли війну? Безперечно, була б безліч прикладів ідилічного життя в третьому райху і комічного зникнення його жертв — переважно євреїв. Як у такому випадку Вайт (що недвозначно відкидає будь-яку ревізіоністську версію Голокосту) визначив би епістемологічний критерій для спростування комічного трактування цих подій без жодного посилання на “політичну ефективність”?»[19]

Цей гіпотетичний випадок був для Радянського Союзу реальністю. Тому питання про терор у СРСР значно складніше, ніж могло б бути за інших обставин. Сталінський терор був жахливим. Його застосовували комплексно і широкомасштабно, писати про нього дуже боляче, його аналіз відлякує істориків, а проте ця книжка доводить, що не слід заперечувати безпосередньої ролі Сталіна в терорі[20].

Однак мене цікавить не так вивчення вини Сталіна, як аналіз політичного механізму його терору.

Головним пунктом у цьому питанні є створення образу «ворога». В уяві Москви Донбас був переповнений «ворогами». І сприйняття Москви, цілком імовірно, було слушним, що й доводить ця книжка. Проте політичній владі бракувало ефективних засобів, якими вона б могла визначити політичний настрій населення, попри, здавалося б, усемогутню таємну поліцію з її розгалуженою мережею нагляду. Це тому, що фактично вся критична політична думка пішла в підпілля. Починаючи від голодомору 1932–1933 рр., Москва, прагнучи викоренити невидимих, уявних «ворогів», створила новий образ ворога — образ класово нейтрального «ворога народу» замість образу «класового ворога», нав’язаного марксистською ідеологією.

Цей образ не був просто насаджений згори політично пасивному населенню. Приклад Донбасу свідчить, що люди створювали власні образи «ворогів», використовуючи офіційний політичний курс у своїх цілях[21]. Людність, яка упродовж кількох поколінь зазнавала утисків, сприймала «ворога» як об’єкт свого невдоволення і гніву. Традиційні забобони виринули на поверхню і утвердилися в народі під новою назвою: «ворог». Один із разючих прикладів цього феномену — антисемітизм. До Другої світової війни радянська влада намагалася знищити цей живучий забобон, але він важко викорінювався в суспільстві. Так принаймні було в Донбасі, де серед шахтарів було чимало євреїв.

17

Існує численна література на цю тему: Gabrielle М. Spiegel. History, Historicism, and the Social Logic of the Text in the Middle Ages // Speculum, 65 (1995), pp. 59–86; “History and Post-Modernism” // Past and Present, 131 (травень 1991), 133 (листопад 1991) і 135 (травень 1992); Ernest Gellner. Postmodernism, Reason and Religion (London, 1992).

18

Цікаве обговорення питань віри й дії: Marshall Sahlins. Islands of History (University of Chicago Press, 1985); How “Natives” Think: About Captain Cook, for Example (University of Chicago Press, 1995); Gananath Obeyesekere. The Apotheosis of Captain Cook: European Mythmaking in the Pacific (Princeton University Press, 1992).

19

Saul Friedlander. Introduction // Friedlander, ed. Probing the Limits of Representation: Nazism and the “Final Solution” (Harvard University Press, 1992), p. 10. Щодо Вайта: White. The content of the Form: Narrative Discourse and Historical Representation (Johns Hopkins University Press, 1987), p. 75, де він пише: «При розшифруванні історичного запису в ньому не можна знайти підстав, щоб віддати перевагу одному способу вибудови його значення перед іншими».

20

Некритична і необґрунтована думка Роберта Терстона у Robert W. Thurston. Life and Terror in Stalin’s Russia, 1934–1941 (Yale University Press, 1996), p. 227: «Сталін не був винен у масових запланованих вбивствах з 1934 по 1941 рік».

21

Одна з форм такої практики — доноси (Sheila Fitzpatrick, Robert Gellately, eds. Accusatory Practice: Denunciation in Modem European History. 1789–1989 (University of Chicago Press, 1997)).