Керол Монаген була єдиною матусею на Бар’єр-стрит, що жила там стільки ж, скільки сама Петті. Вона прибула до Ремзі-Гілла за допомогою того, що ви б назвали програмою обміну за заступництвом, бо ця леді була секретаркою якогось «великого боса» у Ганнепіні, штат Міннесота, який викинув її зі свого округу саме після того, як зробив їй дитину. Долучити матір своєї незаконної дитини до платіжних відомостей власної контори — з кінця сімдесятих таких міст-близнюків[5] та подібних юрисдикцій, де це досить легко було узгодити із владою, вже майже не існувало. Керол стала однією з тих збентежених службовців, котрі кожну годину бігають на перерви у міському патентному бюро, а на її попереднє місце, на тому боці річки, взяли іншу людину, із такими ж добрими зв’язками. Орендований будинок на Бар’єр-стрит по сусідству з Берґландами, очевидно, входив до їхньої угоди; інакше було б зовсім незрозуміло, чому Керол погодилася жити в тому, що тоді можна було назвати лише нетрями. Раз на тиждень влітку дитинча з пустими очима, одягнене у «фірмовий» комбінезон відділка парків та відпочинку, приїжджало у сутінках на позашляховику без позначок і косило їй газон; взимку та сама особа з’являлася, щоб зчистити сніг з тротуару біля її будинку.
На кінець вісімдесятих Керол виявилася єдиною у всьому районі, хто не облагороджував свого подвір’ячка. Вона палила «Парламент», висвітлювала волосся, перетворювала нігті на зловісні кігті, годувала доньку виключно напівфабрикатами, а по четвергах приходила додому дуже пізно («Це ніч, коли матуся гуляє», — пояснювала вона таким тоном, ніби у всіх матусь є такі ночі), тихенько прокрадаючись до будинку Берґландів, відчиняючи двері ключем, який вони зробили для неї, і забирала Конні, що спала на дивані, куди Петті поклала її, накривши простирадлом. Петті була неосяжно щедрою у своєму догляді за Конні в той час, коли Керол не було вдома (вона працювала, або ходила по магазинах, або займалася своїми четверговими справами), тому Керол зробила з неї безкоштовну няньку. Також Петті не могла не помітити, що на її щедроти Керол відповідає зневажанням її доньки, Джесіки, сюсюканням із її сином Джоуї («Як щодо ще однієї обіймашки від маленького серцеїда?»); із Волтером вона взагалі вела себе набагато вільніше, ніж це дозволяють звичайні сусідські стосунки: у своїх тонких, як павутиння, блузах та на височезних, наче в офіціантки, підборах вона вихваляла завзятість та хазяйновитість Волтера і пирскала від сміху після будь-якої його фрази. Проте найгірше, що зуміла Петті сказати про Керол за всі ці роки, так це те, що життя у матусь-одиначок дуже складне і що коли Керол і поводилася іноді дивно, то лише для того, аби захистити себе.
Для Сета Полсена, котрий згадував Петті занадто часто, як на думку його дружини, Берґланди були лібералами з відчуттям глибокої провини, яким потрібно вибачати всім, щоб не соромитися власного щастя, і яким бракує хоробрості визнати власні привілеї. Однак ця Сетова теорія мала серйозний недолік: Берґланди аж ніяк не були привілейованими; єдиним майном, наскільки це знали сусіди, у них був будинок, та і його вони відбудували власними руками. Іншим недоліком, на який вказала Меррі Полсен, було те, що Петті не вирізнялася прогресивністю, нічого спільного не мала з феміністками (не працювала, відстежувала дні народження, випікала те дідькове печиво) і, схоже, мала відразу до політики. Якщо в її присутності згадували вибори або кандидатів, вона відчайдушно, але марно намагалася зберегти своє звичне радісне «я» — ставала збудженою, постійно кивала головою й підтакувала. Меррі, на десять років старша за Петті (і на вигляд теж), у Медісоні була активісткою руху «Студенти — за демократичне суспільство», а зараз дуже захоплювалась лише французьким вином «Божоле нуво». Коли на вечірці Сет втретє чи вчетверте згадав Петті, Меррі почервоніла, як «Божоле нуво», й оголосила, що у так званій дружності Петті Берґланд немає ані свідомості, ані солідарності, ані політичної вартості, ані гнучкості системної однорідності, ані духу справжнього комунітаризму, а є виключно регресивне домогосподарське лайно, та, чесно кажучи, на думку Меррі, якщо пошкребти сильніше цю гарну-прегарну шкірку, то в Петті можна знайти щось досить уперте, егоїстичне й зарозуміле! Адже очевидно, що єдине важливе для неї — це власні діти та будинок, і ніколи — сусіди, біднота, країна, батьки чи навіть власний чоловік.
А Петті і справді в сині душі не чула. Хоча Джесіка мало набагато більше чеснот, якими б могли пишатися її батьки, — вона обожнювала книги, цікавилася природою, мала талант до флейти, була сильним гравцем у футбол, працювала бебісітером, її обожнювала навіть Меррі Полсен, — саме Джоуї був улюбленою дитиною, говорячи про яку Петті не могла зупинитися. У своїй усміхненій, довірливій та перепрошуючій манері вона вивалювала усі подробиці, одну за іншою, про їх із Волтером проблеми з малим. Більшість з її історій набували форми скарг, але ніхто не мав жодних сумнівів у тому, що сина вона обожнює. Вона була схожа на жінку, яка оплакує неприємну поведінку свого розкішного бойфренда, пишається тим, що він розтоптав її серце, ніби її відкрите визнання цього факту було головною, навіть єдиною річчю, яку вона вважала за потрібне повідомити всьому світу.
— Він ніби маленька негідь, — розповідала вона іншим матусям, коли всю зиму в родині велися війни щодо Часу Сну — Джоуї відстоював своє право лягати спати не раніше за Петті та Волтера.
— Він виказує своє роздратування? Плаче? — питали інші матусі.
— Жартуєте? — всміхалася Петті; — Хотіла б я, щоб він просто плакав. Плач — то нормально, врешті-решт, він міг би припинятись.
— То що ж він робить? — питали вони.
— Він піддає сумніву сам наш батьківський авторитет. Коли ми змушуємо його вимикати світло, він наполягає на тому, що не має лягати спати до того, як світло не згасне у нашій спальні, адже він нічим не гірший за нас. Та присягаюся, він точний, як годинник; кожні п’ятнадцять хвилин — він очей не зводить з годинника — кожні п’ятнадцять хвилин він волає: «Не сплю! Я все ще не сплю!» І в тоні його звучить зневага чи сарказм, щось таке дивне. Я благаю Волтера не піддаватися спокусі, але ні: вже чверть на першу, і Волтер підводиться у пітьмі і йде до кімнати Джоуї, і вони знову сперечаються про різницю між дорослими та дітлахами або про те, чи в родині має панувати демократія, чи доброзичлива диктатура, і вони сперечаються, доки врешті-решт зі мною не трапляється істерика: я лежу в ліжку й скімлю: «Будь ласка, припиніть це!»
Меррі Полсен не захоплювалась оповідями Петті. Пізно ввечері, завантажуючи після вечері тарілки до посудомийної машини, вона кинула Сетові, що немає нічого дивного в тому, що Джоуї в стосунках не розуміє різниці між дітьми й дорослими — адже його матір, здається, страждає від тієї самої проблеми, бо не може визначитися, до кого сама належить. Чи сам Сет не помітив, що в оповідях Петті взірцем дисципліни є завжди Волтер, а сама Петті лишається безпорадно десь осторонь і намагається лише бути милою?
— Цікаво, чи вона взагалі кохає Волтера? — оптимістично розмірковував Сет, відкорковуючи останню пляшку. — Ну, я маю на увазі, фізично.
— Підтекст її розповідей завжди «Мій син — винятковий», — продовжувала Меррі. — Вона завжди скаржиться на брак його уваги.
— Чесно кажучи, — відповідав на це Сет, — у цьому і полягає причина його упертості. Його безмежна настирливість — це відповідь на владність Волтера.
— Кожне слово її про нього — це нещирі хвастощі.
5