— Це моя краща подруга, Петті, — представила її Елайза. — Можна їй постояти тут, із тобою, пару хвилин, поки я сходжу за сцену?
— Здається, їм зараз уже виходити, — насупився Волтер.
— Лише на хвилинку, — попросила Елайза. — Просто подивись за нею, добре?
— Ми б могли піти всі разом, — запропонував Волтер.
— Ні, потримай наші місця тут, — звернулася Елайза тепер до Петті. — Я зараз повернуся.
Волтер сумно дивився, як вона пробивалася крізь натовп, а потім зникла. Він зовсім не був схожий на ботана, як його описувала Елайза, — він був одягнений у светр із V-подібним вирізом, мав трохи відросле кучеряве світле волосся, і схожий він був лише на того, ким був насправді — першокурсника правового факультету, — але він різко виділявся на тлі панків зі спотвореним волоссям та вбранням, тому Петті, яка раптом засмутилася через власний одяг, що ще хвилину тому їй подобався, була вдячна йому за звичайність.
— Дякую, що стоїш тут зі мною, — сказала вона.
— Здається, нам ще довго доведеться тут стояти, — відповів Волтер.
— Приємно з тобою познайомитися.
— Мені теж. То ти та сама баскетбольна зірка?
— Так, це я.
— Річард розповідав мені про тебе, — Волтер повернувся до Петті. — Ти вживаєш багато наркотиків?
— Звичайно, ні! Господи, з чого ти це взяв?
— Твоя подруга вживає.
Петті не знала, як стримати емоції.
— Тільки не зі мною.
— Але саме за цим вона пішла за сцену.
— Отакої...
— Вибач. Розумію, вона ж твоя подруга.
— Авжеж, батьки.
Волтер так замислився над зникненням Елайзи, що Петті теж замовкла. У ній знову зіграв дух суперництва. Вона навіть не була певна, що зацікавилась Річардом, але її все ж вразила несправедливість того факту, що Елайза могла утримувати на собі увагу Річарда і купувати його прихильність не лише за допомогою своєї половинчастої краси, але й за допомогою батьківських грошей. Як же мало розуміла Петті в житті! Як же вона у цьому питанні відставала від інших! Яким же огидним зараз виглядало все на сцені! Голі струни, холодний блиск барабанів; примітивні мікрофони, клейка стрічка, якою користуються викрадачі, й прожектори, схожі на артилерійські знаряддя: суцільний хардкор.
— Це не перший твій концерт? — запитав Волтер.
— Навпаки, перший.
— Принесла затички для вух?
— Ні. А що, потрібно?
— Річард дуже гучно грає. Я позичу тобі свої, вони майже нові.
З кишені на сорочці він дістав мішечок з білими поролоновими затичками. Петті поглянула на них і доклала всіх зусиль, щоб вичавити із себе милу посмішку.
— Ні, дякую, — відповіла вона.
— Я дуже охайний, — зазначив він, — жодного ризику для здоров’я.
— Але в тебе самого нічого не залишиться.
— Я поділю їх надвоє: тобі буде потрібний справжній захист.
Петті спостерігала, як обережно він розриває затички навпіл.
— Можливо, я поки просто візьму їх, подивлюся, чи стануть вони у нагоді, — сказала вона.
Вони простояли так п’ятнадцять хвилин. Урешті-решт, трохи похитуючись, примчалася Елайза, вся сяюча; світло приглушили, і хвиля слухачів хлинула у бік сцени. Петті одразу ж загубила затички для вух. Усі штовхалися, здавалось, більше, ніж то було насправді потрібно. Якийсь товстун, затягнутий у шкіру, штовхнув її в спину, і Петті опинилася поряд із сценою. Розпатлана Елайза вже трясла волоссям та підстрибувала від нетерпіння, тому саме Волтер відштовхнув того хлопця і вивільнив для Петті трошки місця.
«Травматикс», які вибігали на сцену, складалися з Річарда, його нерозлучного друга й бас-гітариста Герери та двох кістлявих хлопців, які, на вигляд, тільки-тільки закінчили школу. Річард тоді проявляв кращий хист до гри на публіку, ніж пізніше, коли стало зрозуміло, що зірки з нього не вийде, тому краще буде стати хоч антизіркою. Він постійно підстрибував на місці, закладав невеличкі піруети, обертаючи свою гітару на грифі, і все таке інше. Він повідомив публіку, що сьогодні його група зіграє всі пісні, які взагалі знає, і що все це триватиме двадцять п’ять хвилин. Потім він разом із групою зовсім розігрався: вони видавали такий жахливий шум, що Петті не могла розчути крізь нього жодного ритму. Ця музика нагадувала дуже гарячу їжу, смак якої не можна відчути, доки вона трохи не охолоне; але брак ритму чи мелодії зовсім не зупиняв натовп панків у центрі залу, які тільки й знали, що виконувати своє пого[59] та штовхати один одного плечима, наступаючи усім дівчатам на ноги. Намагаючись триматися подалі від них, Петті опинилася далеко від Волтера та Елайзи. Шум ставав просто нестерпним. Річард та інші двоє з його групи горланили у мікрофони: «Ненавиджу сонячне світло! Ненавиджу сонячне світло!», — і Петті, яка досить добре ставилась до світла, вирішила використати всі свої спортивні навички, аби продертися крізь натовп і втекти звідти. Вона прокладала собі дорогу за допомогою ліктів і, випірнувши з того гармидеру, зіткнулась ніс до носа із Картером та його сяючою подружкою, але, не зважаючи на них, пішла далі, доки не опинилася на тротуарі біля клубу, насолоджуючись теплим свіжим вересневим повітрям під міннесотським небом, яке раптово занурилося в сутінки.
Вона затрималась біля дверей клубу, спостерігаючи за фанами «Баззкоксів», які спізнилися на концерт, і чекаючи, доки Елайза почне її шукати. Але не Елайза шукала її, а Волтер.
— Усе гаразд, — запевнила вона його. — Просто виявилося, що це — не моє.
— Можна підвезти тебе додому?
— Ні, повертайся. Можеш переказати Елайзі, що я сама дістануся додому, щоб вона не переймалася.
— Здається, вона не дуже й переймається. Дозволь підвезти тебе.
Петті відмовлялася, але Волтер наполягав; вона казала «ні», а він казав «так». Потім вона зрозуміла, що в нього немає автівки, і він просто пропонує проїхатися із нею автобусом, тому вона знову вперлася, але він продовжував наполягати. Пізніше Волтер розкаже, що, вже стоячи там, на автобусній зупинці, разом із нею, він закохався в неї; але подібної симфонії кохання в голові Петті не звучало. Вона відчувала себе винною, що залишила Елайзу, жалкувала, бо втратила затички для вух і не залишилася, щоб послухати Річарда ще.
— Я нібито іспит завалила там, у клубі, — промовила вона.
— Тобі взагалі подобається така музика?
— Мені подобається «Блонді». А ще Патті Сміт. Здається, ні, мені дійсно така музика не подобається.
— Надзвичайно хороша! — вигукнув Волтер. — Тобто іноді по-різному. Знаєш, мати кинула їх родину, коли він був зовсім маленьким, і вдарилася в релігію. Батько в нього працював на пошті й багато випивав, а потім захворів на рак легенів, коли Річард був уже в старших класах. Річард піклувався про нього до самої його смерті. Він дуже вірний, хоча жінок це, мабуть, не стосується. Тому для жінок — він не краща кандидатура, якщо тебе саме це цікавило.
Петті вже й сама інтуїтивно дійшла такого висновку, але її це чомусь не дуже засмутило.
— А як щодо тебе? — запитав зненацька Волтер.
— Що?
— Ти — хороша людина? Здається, так, але все ж...
— Все ж?
— Терпіти не можу твою подругу! — вибухнув він. — Мені вона здається зовсім нехорошою. Насправді вона — просто чудовисько. Брехуха, а ще вона підла.
— Але вона — моя краща подруга, — роздратувалася Петті. — Для мене вона — не чудовисько. Мабуть, ви, хлопці, просто не з тієї ноги встаєте завжди.
— А вона завжди запрошує тебе кудись та кидає тебе, поки нюхає кокаїн десь із кимось іншим?
— Ні, насправді такого ще ніколи це траплялося.
Волтер промовчав, але всім своїм видом показував незадоволення. Автобуса все не було.
— Іноді мені дуже, дуже добре від того, як сильно вона до мене прив’язана, — трохи помовчавши, сказала Петті. — Більшість часу вона не така. Але коли вона...
— Мені здається, до тебе надто складно не прив’язатися, — промовив Волтер.