Вона похитала головою:
— Зі мною щось не так. Я дуже люблю й інших своїх друзів, але здається, ніби між нами зведена висока стіна. Ніби вони всі — одні, а я — зовсім інша. Завжди хочу змагатися, я — егоїстка. Коротше кажучи, не така добра. Якимось чином я завжди починаю відчувати, ніби я граю, ніби я поводжуся неприродно поряд із ними. А от із Елайзою мені не потрібно нічого удавати. Я можу бути сама собою, та все одно — кращою за неї. Тобто я ж не дурна. Я ж бачу, що є в ній щось від телепня. Але якійсь частині мене подобається бути з нею. Ти коли-небудь відчував щось таке з Річардом?
— Ні, — відповів Волтер. — Узагалі-то бути поряд із ним не дуже приємно, більшість часу. Але щось у ньому мені сподобалось одразу, ще коли ми були першокурсниками. Він весь у своїй музиці, але з ним можна поговорити і про інші, інтелектуальні, речі. І мені це подобається.
— Мабуть, це тому, що ти — по-справжньому хороша людина, — усміхнулася Петті. — Ти любиш його за те, який він, а не за те, як ти сам почуваєшся поряд із ним. У цьому, ймовірно, і полягає різниця між нами.
— Та ні, це ти — по-справжньому хороша, — відізвався Волтер.
Десь глибоко в душі Петті знала, що в нього хибне враження від неї. Але тоді вона припустилася помилки, дуже великої помилки, яка вплинула на все її життя: вона не стала переконувати Волтера змінити думку про неї, розповідати про себе справжню. Він виглядав настільки впевненим у тому, що вона хороша, що поступово переконав її.
Того ж вечора, коли вони, нарешті, дісталися кампусу, Петті раптово збагнула, що проговорила про себе цілу годину і навіть не помітила, що Волтер лише питав, а сам нічого про себе не розповів. Тому бажання спробувати бути милою у відповідь і виявляти цікавість тепер було б марним витрачанням часу, бо він зовсім не здавався їй привабливим.
— Можна я тобі зателефоную? — спитав він уже на порозі її гуртожитку.
Вона пояснила, що протягом наступних декількох місяців не зможе витрачати багато часу на спілкування: їй потрібно тренуватися.
— Але все одно, дякую, що провів мене, — сказала вона. — Мені справді дуже приємно.
— Тобі подобається театр? У мене є декілька друзів, з якими ми часто відвідуємо театр. Це не буде побачення чи щось таке.
— Я справді дуже зайнята.
— Але в цьому місті просто чудові театри! — наполягав він. — Б’юся об заклад, тобі дуже сподобається!
Ах, Волтер — якби він тільки знав, що більш за все протягом усіх місяців, що Петті намагалася взнати його краще, її інтригувало в ньому те, що він був кращим другом Річарда Катца! Якби він тільки помітив, що кожного разу, як Петті бачила його, вона завжди намагалася непомітно підвести розмову до Річарда! Якби він запідозрив, що тоді, коли вона вперше дозволила йому зателефонувати їй, усі її думки були навколо Річарда!
Усередині, вже піднявшись до себе, вона знайшла на дверях повідомлення про те; що їй телефонувала Елайза. І Петті сиділа в кімнаті, очі в неї сльозились від диму, яким смерділо її волосся та одяг, доки Елайза знову не зателефонувала на телефон у холі (у слухавці було чутно той самий гамір) і не вилаяла її за те, що та пішла, нічого не сказавши, чим налякала подругу до смерті.
— Це ж ти зникла! — заперечила Петті.
— Просто ходила привітатися з Річардом.
— Тебе не було десь півгодини,— А що з Волтером? — спитала Елайза. — Ви пішли разом?
— Він провів мене додому.
— От дідько. Розповів уже тобі, як сильно мене ненавидить? Мені здається, у нього просто ревнощі розігралися. Думаю, він щось таке відчуває до Річарда. Таке... блакитного кольору.
Петті подивилася туди-сюди в холі, перевіряючи, чи ніхто її не чує.
— Це ти придбала наркотики для Картера на його день народження?
— Що? Тебе погано чути.
— Це ти принесла наркотики, які ви з Картером вживали на його вечірці?
— Я тебе не чую!
— Той «кокс» на день народження Картера! Це ти його принесла?!
— Ні! Господи! Ти через це пішла? Через це засмутилася? Це Волтер тобі таке сказав?
У Петті затряслися руки. Вона поклала слухавку, пішла до своєї кімнати й залізла в душ, де просиділа цілу годину.
І тоді Елайза знову почала тиснути, але тиск був такий собі, бо водночас вона намагалася тиснути й на Річарда. І коли Волтер дотримав слова і зателефонував, Петті зрозуміла, що хотіла б побачити його як через його зв’язок із Річардом, так і через задоволення від зради Елайзі. Волтер був достатньо тактовний, щоб не заводити розмову про Елайзу, але Петті й так уже була добре відома його думка про подругу, тому якійсь цнотливій її частині дуже подобалося виходити кудись і відвідувати культурні місця замість того, щоб пити вино та прослуховувати одні й ті самі альбоми. Врешті-решт, тієї осені вона сходила на дві вистави та одного разу в кіно, і все — разом із Волтером. А коли розпочався її сезон, вона стала помічати його на трибунах, рум’яного та задоволеного, і кожного разу, як вона дивилась у його бік, він махав їй рукою. Він взяв за звичку телефонувати їй наступного дня після змагань і з запалом вихваляв її гру та проявляв таке глибоке знання стратегії, якого Елайза навіть не намагалася ніколи удавати. Якщо він не заставав її вдома, то завжди лишав повідомлення, і Петті отримувала особливе задоволення від того, що сама дзвонила йому, сподіваючись, що слухавку може підняти Річард; але Річард, на жаль, ніколи не лишався вдома сам.
У короткі перерви між її відповідями на запитання Волтера Петті зуміла-таки дізнатися, що він народився в Гіббінгу, штат Міннесота; що задля того, аби частково оплачувати своє навчання на юридичному факультеті, він підробляв лісорубом у того самого боса, який найняв Річарда робітником; і тому він мав прокидатися кожного ранку о четвертій, щоб встигнути зробити домашнє завдання. Тому о дев’ятій вечора він завжди починав позіхати, що Петті, з її складним розкладом занять, дуже подобалося, коли вона проводила вечір із ним. До них зазвичай приєднувалися, як він і обіцяв, три його подруги зі старших класів та коледжу, три розумні й творчі дівчини, чиї проблеми із вагою та сукні з широкими поясами точно спровокували б уїдливі коментарі в Елайзи, якби вона колись їх зустріла. І саме від цієї милої «трійці» Петті почала дізнаватися, яким скарбом був насправді Волтер.
За словами друзів, Волтер виріс у тісній квартирці позаду офісу мотелю «Сосновий шепіт»: він жив разом із батьком-п’яницею; старшим братом, який постійно його лупцював; молодшим братом, який ретельно наслідував поведінку старшого; та матір’ю, чиї фізичні вади та слабкість духу настільки заважали їй виконувати обов’язки покоївки та нічного портьє, що у сезон, влітку, Волтеру доводилося цілими днями чистити кімнати, а ввечері реєструвати нічні заселення до мотелю, поки батько пив із друзями-ветеранами, а мати спала. На додаток до цього, він мав також постійні родинні обов’язки, а саме: допомагав батькові ремонтувати устаткування й виконував усі інші завдання: від роботи на парковці до ремонту бойлерів. Батько покладався на його допомогу, і Волтер завжди надавав її, бо нескінченно сподівався на якусь похвалу від батька, але — як розповідали його подруги — це було неможливо, оскільки Волтер був надто чутливий та розумний, а ще — недостатньо зацікавлений мисливством, вантажівками та пивом (на відміну від своїх братів). Окрім цієї роботи, що тривала цілий робочий день протягом усього року і зовсім не оплачувалася, Волтер примудрився грати головні ролі в усіх шкільних п’єсах та мюзиклах, виявляв нескінченну відданість величезній кількості друзів дитинства, навчився в матері готувати та Трохи шити, цікавився природою (тропічними рибами, мурашиними фермами, першою допомогою пташенятам-сиріткам, засухою) і став випускником, що виголосив прощальну промову на випускному вечорі. Він отримав стипендію від університетів Ліги плюща, але замість того поїхав до Макалестера, з якого можна легко їздити автобусом додому на вихідні й допомагати матері боротися з неминучим занепадом мотелю (батько тоді вже мав емфізему, і від нього не було жодної користі). Волтер мріяв стати режисером чи навіть актором, але замість того взявся вивчати право в університеті, бо, як він пояснював, «хтось, у родині має приносити справжній прибуток».