Дивно — адже Волтер її зовсім не приваблював, — але присутність інших дівчат на тому, що б могло стати побаченням, трохи ображало Петті; утім, вона почувалась улещеною, коли помічала, що Волтер раптом червоніє, а очі в нього сяють від погляду на неї, а не на них. А Петті дуже подобалося бути зіркою. Понад усі обставини у світі. На останню виставу, куди вони ходили в грудні, до театру «Гатрі», Волтер приїхав в останню мить, весь у снігу та з купою запакованих різдвяних подарунків для дівчат. Петті він підніс величезну пуансетію, яку віз автобусом та ніс засніженими слизькими вулицями і через яку в нього виникла суперечка з гардеробницею. Всім було зрозуміло, навіть самій Петті, що, даруючи дівчатам цікаві книги, а їй — величезну квітку, він зовсім не мав на меті нікого образити. Той факт, що Волтер витратив гроші та сили не на більш худу версію своїх милих, захоплених ним подруг, а на Петті, яка докладала розумових та творчих здібностей виключно до того, щоб вигадати нові засоби нібито випадково згадати Річарда Катца, — був просто загадковим і тривожним, але — безперечно — досить приємним. Після вистави Волтер ніс ту квітку на собі, всю дорогу до гуртожитку Петті, знову на автобусі й знову по засніжених вулицях. На картці, причепленій до квітки, яку Петті відкрила вже вдома, було написано: «Петті, із щирою любов’ю, від захопленого фаната».
Тоді вже стало зрозуміло, що Річард збирається кинути Елайзу. Він взагалі був брутальним хлопцем, який завжди всіх кидав. Елайза просто із себе виходила, коли розповідала по телефону Петті цю новину, постійно наголошуючи на тому, що «покидьок» налаштував Річарда проти неї так, що той не бажав дати їй жодного шансу, та що Петті має допомогти їй влаштувати зустріч із ним, бо він відмовився розмовляти з нею, чи впускати її до квартири, чи...
— У мене випускні іспити, — холодно відмовила Петті.
— Ти можеш просто піти туди, а я піду з тобою, — прохала Елайза. — Я просто хочу побачити його та все пояснити.
— Що пояснити?
— Що він зобов’язаний дати мені шанс! Що я заслуговую на те, щоб мене вислухали!
— Волтер — не гей, — сказала Петті. — Це ти сама уявила собі.
— Господи, він і тебе налаштував!
— Ні, — промовила Петті. — Ти не права.
— Я зараз приїду, і ми щось вигадаємо.
— У мене завтра іспит з історії, мені треба готуватися.
І тут Петті дізналася, що Елайза припинила відвідувати заняття десь шість тижнів тому, бо вся була в Річарді. Це його провина, вона все йому віддала, а тепер він спустошив її всю, та їй потрібно вигадати план, як зробити так, щоб батьки не дізналися, що вона все провалила; а зараз вона йде до Петті: та має залишатися вдома й чекати на неї, щоб вони придумали план дій.
— Я справді втомилася, — знову заперечила Петті. — Мені треба займатися, а потім — добре виспатися.
— Повірити не можу! Він обох їх налаштував проти мене! Найдорожчих для мене людей у світі!
Петті зуміла закінчити розмову, поспішила до бібліотеки і залишалася там до самого закриття. Вона не сумнівалась: Елайза чекає її на вулиці, палить цигарки й твердо вирішила не давати їй спати півночі. Петті була налякана перспективою віддати цю данину дружби, але й припиняти її не бажала, тому почувалася дивно розчарованою, коли повернулася до гуртожитку і не знайшла жодних слідів Елайзи. Вона хотіла було зателефонувати, але полегшення та втома переважили відчуття провини.
Три дні від Елайзй не було нічого чути. Тому перед тим, як поїхати на різдвяні канікули, Петті врешті-решт набрала номер Елайзй, аби переконатися, що все гаразд, але ніхто не відповідав. Вона полетіла додому, до Вестчестера, охоплена відчуттям провини та занепокоєнням, що тільки росли з кожною черговою спробою зв’язатися з подругою з домашнього телефону з батьківської кухні. У переддень Різдва вона вирішила зателефонувати в мотель «Сосновий шепіт» у Гіббінгу, штат Міннесота.
— Чудовий різдвяний подарунок, — зрадів Волтер. — Почути твій голос.
— Дякую тобі. Насправді я телефоную через Елайзу. Вона дещо... зникла.
— Вважай, що тобі пощастило, — відповів Волтер. — Ми з Річардом просто змушені були вимкнути телефон.
— Коли це було?
— Два дні тому.
— Добре, ти мене заспокоїв.
Петті продовжувала розмовляти із Волтером: вона відповідала на його нескінченні запитання, розповідала про брата та сестру і їхню допитливість, їхні глумливі нагадування про те, скільки їй виповнилося років, коли вона припинила вірити в Діда Мороза, «скарги» середньої сестри на те, якою нецікавою була її першокурсна робота в Єлі, та про те, що її мати двадцять років тому припинила святкувати хануку та інші єврейські свята.
— А в тебе як справи? — запитала Петті Волтера за півгодини.
— Непогано, — відповів він. — Ми з матір’ю печемо. Річард грає в шашки з моїм батьком.
— Звучить мило. Хотіла б я бути там, разом з вами.
— Я теж. Ми б могли походити снігоступами.
— Дійсно, дуже мило.
Так і було насправді, і тепер Петті вже не дуже розуміла, чи то присутність Річарда зробила Волтера таким привабливим, чи то була його власна привабливість, сама по собі — бо він був здатний будь-якому місцю надати домашнього настрою.
Жахливий дзвінок надійшов від Елайзи в різдвяну ніч. Петті відповіла на нього, сидячи у підвалі, де вона сама дивилася гру НБА по телевізору. Не давши Петті змоги навіть вибачитися, Елайза сама попросила вибачення за те, що не відповідала на дзвінки, і сказала, що весь цей час ходила по лікарях.
— Вони кажуть, у мене лейкемія, — сказала вона.
— Ні...
— Я починаю лікуватися після Нового року. Про це знають тільки батьки, тому не кажи нікому. А особливо — Річарду. Присягнися, що нікому не розповіси.
Тепер хмара провини й занепокоєння обернулася на бурю жалю. Петті плакала і плакала, питала Елайзу, чи це точно, чи лікарі впевнені в діагнозі. Елайза пояснила, що восени вона почувалася все гірше й гірше, але нікому не казала про це, бо побоювалася, що Річард кине її, якщо раптом виявиться, що вона хвора на мононуклеоз; але врешті-решт їй стало так погано, що вона звернулась до лікаря. Вердикт надійшов два дні тому: лейкемія.
— Дуже поганий різновид хвороби?
— Усі вони погані.
— Але деякі легше лікувати.
— Існує досить високий шанс, що лікування допоможе, — сказала Елайза. — За тиждень дізнаюся більше.
— Повернуся до коледжу раніше. Зможу бути поряд.
Але Елайза, як не дивно, більше не хотіла жити разом із Петті.
Щодо історії з Дідом Морозом: в авторки немає жодного співчуття до батьків, які брешуть власним дітям, але ж брехня буває різною. Можна брехати людині, для якої влаштовуєш вечірку-несподіванку, можна просто заради задоволення так жартувати, а іноді люди брешуть, щоб поглузувати з тих, хто їм повірив. Одного Різдва, коли Петті була вже підлітком, її настільки дістали дурні жарти з приводу того, як вона неймовірно довго вірила в Діда Мороза (ця віра тривала, навіть коли правду вже дізналися малі сестри), що вона відмовилася виходити до різдвяної вечері. Батько прийшов умовляти її, нарешті, припинив сам сміятися і серйозно заявив їй, що вони не хотіли руйнувати її ілюзії, бо її невинність така прекрасна, і вони дуже любили в ній цю рису. Чути це було водночас приємно й образливо, бо всі занадто відкрито отримували задоволення від глузування. Петті Вважала, що батьківський обов’язок — навчити дітей, як відрізняти реальне від нереального.
Достатньо сказати, що Петті, яка довгими вечорами грала роль Флоренс Найтінґейл[60] при Елайзі: продиралась крізь хуртовину, щоб принести їй суп, мила її кухню та ванну кімнату, лишалася в неї допізна й дивилася телевізор в той час, коли мала висипатися перед іграми; іноді вона засинала, тримаючи свою виснажену подругу в обіймах, постійно ніжно зверталася до Елайзи («мій дорогоцінний ангел», «от дивлюсь у твоє обличчя — і ніби в раю» тощо) і відмовлялася відповідати на дзвінки Волтера, щоб пояснити, чому вона зовсім із ним більше не бачиться, — не чула жодних тривожних дзвіночків. Ні, казала Елайза, від цієї хіміотерапії волосся не випадає, це інший її вид. І ні, ніяк неможливо підлаштувати розклад її процедур під той час, коли Петті може забирати її з лікарні. І ні, вона не хотіла відмовлятися від цієї квартири та переїжджати до батьків, але так, батьки весь час навідують її, то лише збіг, що Петті їх ніколи не бачить; і ні, це всі хворі на рак вколюють собі протиблювотне підшкірною голкою, яку Петті одного разу помітила на підлозі біля нічного столика Елайзи.
60