Дуже можливо, що Петті, схвильована суперечкою із Волтером, забула поїсти вдосталь. Із нею точно було щось не так, з тієї самої миті, коли вона вийшла на арену Вільямс. Гравці Каліфорнійського університету були великими й сильними, троє розігрувачів у них були вище шести футів на зріст, тому план гри тренера Тредвел полягав у тому, щоб вивести їх за лінію передач і дозволити маленьким гравцям, у тому числі Петті, швидко підбігти і вдарити до того, як «ведмеді» збудують захист. Для захисту план був такий: грати агресивно й намагатися утримувати двох їхніх величезних гравців, щоб вони не заважали. «Гоферс» не мали виграти, але якби вони це несподівано зробили, то увійшли б до двадцятки кращих за неофіційними національними рейтингами — на пам’яті Петті так високо вони ніколи не забиралися. Тож цей вечір аж ніяк не підходив для того, щоб втрачати терпіння.
Петті відчувала якусь дивну слабкість. Вона зробила звичайний комплекс вправ, щоб розтягнути м’язи, але вони здавались якимось нееластичними. Неймовірна енергійність інших гравців діяла їй на нерви, в грудях їй тиснуло, вона знову відчула себе незграбною, і тільки це втримало її від того, щоб нагримати на них. Їй вдалося викинути з голови всі думки про Елайзу, але натомість вона стала постійно розмірковувати про те, що її кар’єра неминуче завершиться через півтора сезону, не пізніше, в той час як її середня сестра піде далі й буде видатною актрисою все своє життя; яким змарнуванням сил та часу були її заняття спортом; а як відчайдушно вона зневажала всі материні спроби вказати на це всі ці довгі роки. Звичайно, жодна з таких думок не може вважатися корисною перед відповідальною грою.
— Просто будь собою, доклади всіх зусиль, — порадила Петті тренер Тредвел. — Хто тут головний?
— Я головна.
— Гучніше.
— Я головна!
— Ще гучніше!
— Я — головна!
Якщо ви хоч коли-небудь грали в командні види спорту, ви можете здогадатися, що Петті тієї ж миті відчула себе сильнішою, сконцентрованою та важливою. Дуже дивно, як працює цей простий фокус — прості слова вселяють у тебе справжню впевненість. Петті добре розігрілася перед грою, добре потиснула руку капітану супротивників, відчувши на собі їхні схвальні погляди, бо їм напевно розповіли, що вона являє собою загрозу як головний нападник «Гоферс»; вона «вдягала» свою репутацію переможця, ніби то була її зброя. Однак коли ти вже в грі і починаєш втрачати впевненість, перелити її в свою кров від глядачів неможливо. Петті легко зробила влучний кидок зблизька від корзини, але то було останнє, що вона зуміла зробити. Вже на другій хвилині, відчувши клубок у горлі, вона зрозуміла, що програє, програє так, як ще ніколи не програвала. Її супротивник із Каліфорнії був на два дюйми, тридцять фунтів та безбожну кількість височенних стрибків кращий за неї, але проблема полягала не лише у фізичних перевагах, тобто головна проблема полягала зовсім не в цьому. Проблема полягала в тому, що Петті зазнала поразки у своєму серці. Тому замість того, щоб скипіти від несправедливості через розміри суперників і безжалісно відбивати м’яча, як їй наказала робити тренер, вона скорилася відчуттю того, що ця несправедливість перемогла її: вона просто жаліла себе. Каліфорнійці натиснули з усіх боків і помітили, що це пречудово діє. Шона перехопила м’яч і пасувала Петті, але її зажали в куті й забрали м’яч. Потім їй знову дістався м’яч, але вона знову його втратила. І ще раз він потрапив до неї в руки, прилетів, але вона пасувала його просто у долоні захисника, наче даруночок. Тренер оголосила тайм-аут і наказала їй зайняти позицію подалі від центру; але вся увага каліфорнійців була сконцентрована на ній. Вона зробила довгий пас просто у бік глядачів. Петті боролася із клубком у горлі, намагалася розізлитися — і зробила фол. У неї сил не вистачало навіть на кидок у стрибку. Ще двічі вона втратила м’яч у триочковій зоні, і тоді тренер підізвала її на кілька слів.
— Де поділася моя дівчинка? Де мій лідер?
— Сьогодні це не про мене.
— Це завжди про тебе, тобі потрібно тільки знайти це в собі. Воно десь у тобі, шукай!
— Добре.
— Накричи на мене, випусти пар.
Петті похитала головою:
— Не хочу.
Тренер нахилилась і втупилася в неї очима, і Петті, зібравши волю в кулак, примусила себе зустрітися з нею поглядом.
— Хто у нас головний?
— Я.
— Прокричи це.
— Не можу.
— Хочеш, щоб я відправила тебе на лаву запасних? Цього хочеш?
— Ні!
— Тоді йди туди. Ти потрібна нам. Що б там не було, ми можемо поговорити про це пізніше. Домовилися?
— Так.
Але і це нове переливання просто вилилося в пил, навіть не потрапивши до тіла Петті. Заради команди вона лишилася у грі, але повернулася до старої своєї самовідданості: вона підтримувала гравців, а не вела їх уперед, роблячи паси замість кидків, а потім взялася до ще старішої звички: бігала десь біля периметра і робила кидки у стрибку, які іншого разу могли б стати влучними, але не сьогодні. Як же ж важко заховатися на баскетбольному майданчику! Петті знову й знову побивали у захисті, і кожна поразка ніби викликала наступну. Що саме вона тоді відчувала, стало для неї зрозумілим набагато пізніше, коли вона познайомилась із глибокою депресією; але того лютневого вечора цілком новим для неї було відчуття того, як гра обертається навколо неї, повністю поза межами її контролю, і новим було розуміння того, що важливість усього, що відбувається, кожен хід та передача м’яча, кожен важкий удар її ніг по підлозі, кожна нова спроба утримати повністю сфокусованих та зосереджених «ведмедів», кожне співчутливе ляскання по плечу від інших гравців у перерві — усе це свідчило про її хибність та смерть її спортивного майбутнього і марність цієї битви.
Тренер врешті-решт відправила її до лави на добру половину другого тайму, коли «Гоферс» програвали на двадцять п’ять очок. У безпеці лави запасних вона трохи ожила. До неї повернувся голос, вона взялася за підтримку своєї команди й давала їм усім «п’ять», ніби сопливий новобранець, та отримувала дивне задоволення від цього пониження до вболівальниці у грі, в якій мала стати зіркою, раділа сорому, коли подруги по команді дуже делікатно намагалися втішити її. Вона знала, що заслужила на це приниження і сором після того, як знеславилася. Відчуття занурення в це лайно, однак, виявилося найкращим відчуттям за той день.
Після гри, в роздягальні, вона майже не слухала проповідь тренера, а потім сіла на лавку і проридала десь із півгодини. Її друзі виявилися досить тактовними, щоб просто дати змогу їй зробити це.
Вона одягла пуховика та спортивну шапочку «Гоферс» і пішла до «Нортроп Аудиторіум», сподіваючись, що лекція Блекмана все ще триває, але там уже було темно й зачинено. Вона подумала було повернутися до холу й зателефонувати Волтерові, але збагнула, що насправді хоче порушити свою дієту і напитися. Вона пішла прямісінько до Елайзи по засніжених вулицях і зрозуміла, що ще більше хоче висловити подрузі всі свої образи.
Елайза відповіла в домофон, що не може її прийняти, бо вже пізно, до того ж вона дуже втомилася.
— Ні, ти повинна впустити мене, — заперечила Петті.— Це не обговорюється.
Елайза впустила її і вляглася на диван. Вона вже вдягла піжаму й слухала щось на кшталт ритмічного джазу. У кімнаті просто смерділо апатією і застарілим димом. Петті, загорнута в пуховик, стояла біля дивана, дивлячись, як на її кросівках тане сніг. Вона спостерігала, як повільно дихає Елайза, і дивувалася, як важко їй дається промовити хоч щось: м’язи в неї на обличчі безконтрольно посмикувались, потім вона побачила якісь спроби прибрати їх під владу, та врешті-решт ці зусилля склалися у бурмотіння: «Як пройшла гра».
Петті не відповіла. Трохи пізніше вона зрозуміла, що Елайза геть забула про неї.