— Якщо ти такий уже прихильник феміністського руху, — запитала Петті, — тоді чому ти так близько товаришуєш із Річардом? Він-то, здається, твоїх думок не поділяє.
Волтер нахмурився:
— Якби я мав сестру, то точно б не допустив, щоб вона з ним зустрілася.
— Чому? — здивувалася Петті. — Він би погано до неї ставився? Він погано поводиться із жінками?
— Він не навмисно. Йому подобаються жінки. Але його почуття до них дуже швидко минають.
— Тому, що ми взаємозамінні? Ми ніби як речі?
— Справа не в політиці, — зазначив Волтер. — Він підтримує політику рівних прав. У нього ніби залежність від жінок, та й не тільки від них. Знаєш, батько в нього був п’яницею, а Річард зовсім не п’є. Але його ставлення можна порівняти з тим, як людина після вечірки виливає в унітаз увесь свій запас спиртного. Ось такий він із жінками.
— Звучить жахливо.
— Так, мені це в ньому не особливо подобається.
— Але ж ти все одно товаришуєш із ним, хоча й «за» фемінізм.
— Ти ж не можеш припиняти спілкуватися із друзями лише через те, що вони неідеальні.
— Так, але ж можна допомогти їм стати кращими. Пояснити, що вони вчиняють неправильно.
— Ти з Елайзою це зробила?
— Так, ти маєш рацію.
Наступного разу, коли вона зустрілася із Волтером, він нарешті запросив її на справжнє побачення із кіно та вечерею. Фільм (дуже в дусі Волтера) виявився безкоштовним, чорно-білим і озвученим грецькою мовою; він називався «Афінський демон». Поки вони сиділи у залі арт-хаусного кіно, зовсім самі, й чекали, поки почнеться фільм, Петті розповідала про свої плани на літо — вона збиралася поїхати разом із Кеті Шмідт до батьківського заміського дому продовжувати там свою фізіотерапію та готуватися до наступного сезону. І раптом, просто у пустому кінозалі, Волтер запитав її, чи не хотіла б вона натомість переїхати до його квартири, бо Річард звільняє кімнату і переїжджає до Нью-Йорка.
— Річард їде?
— Так, — відповів Волтер. — Нью-Йорк — це місце по-справжньому цікавої музики. Він та Герера збираються наново зібрати групу й почати виступати. А мені треба якось самому сплачувати оренду протягом трьох місяців.
— Нічого собі, — Петті дуже обережно обирала вираз обличчя. — І я житиму в його кімнаті.
— Це буде вже не його кімната, — виправив її Волтер, — а твоя. Звідти легко добиратися до спортзалу. Мені здається, це буде набагато зручніше, ніж їздити туди аж з Едіни.
— То ти просиш мене жити разом із тобою.
Волтер почервонів і відвів погляд:
— Авжеж, у тебе буде окрема кімната. Але коли б тобі захотілося повечеряти зі мною чи погуляти, це було б просто чудово. Мені здається, ти можеш довіряти мені у питанні поваги до твого власного простору, але я буду завжди готовий скласти тобі компанію.
Петті пильно подивилася йому у вічі, намагаючись зрозуміти. Вона а) почувалася ображеною, і б) їй було дуже шкода, що Річард поїде. Вона мало не запропонувала Волтерові, щоб той спершу поцілував її, а потім уже запрошував жити разом, але збагнула, що тієї миті їй зовсім не хотілося цілуватись. А потім у залі вимкнули світло.
Наскільки пам’ятає авторка, сюжет «Афінського демона» обертався навколо слабохарактерного афінського бухгалтера в окулярах у роговій оправі, який одного ранку йшов на роботу, коли побачив власний знімок на першій сторінці газети під заголовком «Афінський демон усе ще на волі». Афіняни, яких він зустрічав на вулиці, почали показувати на нього пальцем, полювати на нього, і його мало не схопили, але тут з’явилася банда терористів чи просто злочинців і врятувала його, бо помилково прийняла його за свого демонічного ватажка. Банда хотіла підірвати Парфенон, а головний герой намагався пояснити їм, що він просто бухгалтер, а не той Демон; але банда так сильно залежала від його допомоги, а решта міста так сильно бажала його вбити, що врешті-решт настає неймовірний момент, коли він скидає свої окуляри й перетворюється на їхнього безстрашного ватажка — Афінського демона! І каже: «Ось, брати, як ми зробимо!»
Петті дивилася цей фільм і бачила Волтера в тому бухгалтерові, уявляючи, як він так само викидає свої окуляри. Після того, вже під час вечері в італійському ресторані, Волтер інтерпретував фільм як алегорію комунізму у післявоєнній Греції і пояснював Петті, що США, шукаючи нових партнерів для НАТО у Північно-Східній Європі, дуже довго субсидіювали політичні переслідування в тому регіоні. Бухгалтер втілював будь-кого, хто має взяти відповідальність на себе і приєднатися до жорсткої битви проти репресій правого крила.
Петті ковтнула ще вина:
— Я зовсім із цим не згодна: мені здається, ця історія про те, що в головного героя ніколи не було справжнього життя, бо він був надто відповідальний та боязкий і не здогадувався, на що здатен. Він насправді й не жив до того, як його прийняли за того ватажка. Та хоча він прожив після того лише декілька днів, смерть не стала для нього поразкою, бо він нарешті зробив щось путяще і реалізував свій потенціал.
Волтер здивувався:
— То ж була безцільна, дурна смерть! Він нічого не досяг!
— Але чому тоді він так вчинив?
— Бо відчував солідарність із бандою, яка врятувала його життя. Він зрозумів, що відповідає за них. Вони були прихвоснями, але він був їм потрібен, тому довірився їм. Він помер через свою вірність їм.
— Господи, — здивувалася Петті. — Ти дійсно надзвичайно достойна людина.
— Я таким зовсім не почуваюся, — заперечив Волтер. — Іноді я почуваюся найдурнішою людиною в світі. Я б хотів навчитися хитрити. Хотів би стати таким само егоїстичним, як Річард, стати артистом. І не можу я цього зробити не тому, що «достойна людина», я просто не можу. Я не створений для цього.
— Але бухгалтер теж не думав, що створений для того, що врешті-решт зробив. Він здивував себе!
— Так, але Це не реалістичне кіно. І той знімок у газеті — він був не просто схожий на головного героя, це він і був. Та якби він здався владі, то поступово виправив би все. Головною його помилкою було те, що він почав тікати. Тому я кажу, що це алегорія. Це — не реальна історія.
Для Петті було досить дивно пити вино із Волтером, бо він узагалі-то не випивав, але в неї був демонічний настрій, тому алкоголь подіяв досить швидко.
— Зніми окуляри.
— Ні, — відмовився він. — Тоді я не зможу тебе бачити.
— Нічого. Це ж звичайнісінька я, Петті. Зніми їх.
— Але мені подобається бачити тебе! Подобається дивитися на тебе!
Їх погляди зустрілися.
— Це тому ти запросив мене жити разом? — запитала Петті.
Він почервонів.
— Так.
— То, може, сходимо та подивимося твою квартиру? Щоб я змогла прийняти рішення.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
— А ти не втомилася?
— Ні, зовсім ні.
— А як твоє коліно?
— Із ним усе гаразд, дякую.
Цього разу вона думала виключно про Волтера. Якби ви спитали її, поки вона шкандибала Четвертою вулицею того м’якого та приємного травневого вечора, чи вона хоч трохи сподівається зустріти у квартирі Річарда, вона б відповіла «ні». Вона хотіла сексу зараз, та якби Волтер мав хоч часточку здорового глузду, він розвернувся б на порозі квартири, щойно би почув шум телевізора всередині, й повів її кудись іще, куди завгодно, хоча б до неї в гуртожиток. Але Волтер вірив у справжнє кохання, тому побоювався торкатися Петті, доки не переконається, що вона цього хоче. Тому він повів її всередину, де у вітальні сидів Річард, поклавши босі ноги на кавовий столик, на колінах у нього лежала гітара, а на дивані поряд із ним був зошит. Він дивився фільм про війну, пив величезну банку пепсі й спльовував тютюнову слину до величезної банки з-під томатної пасти. В інших аспектах кімната виглядала скромною та охайною.