— Мені здавалося, ти пішов на концерт, — сказав Волтер.
— Він виявився повним лайном, — відповів Річард.
— Це Петті, пам’ятаєш її?
Петті скромно присунулася ближче.
— Привіт, Річарде.
— Петті, яку вважають не дуже високою, — згадав той.
— Так, це я.
— Але все ж ти досить висока. Радий, що Волтер спокусив тебе прийти сюди врешті-решт. Я вже думав, цього ніколи не станеться.
— Петті міркує з приводу того, чи не переїхати до твоєї кімнати влітку, — зазначив Волтер.
Річард підняв брови:
— Справді?
Він був стрункіший, молодший та сексуальніший, ніж вона пам’ятала. Було просто жахливо, як швидко вона змінила думку і мало не сказала, що не збирається жити тут із Волтером чи займатися з ним сексом сьогодні. Але всі докази свідчили про зворотне, бо вона вже стояла тут.
— Я шукаю щось зручніше, щоб добиратися до спортзалу, — сказала Петті.
— Авжеж, це зручно.
— Вона хотіла подивитися твою кімнату, — сказав Волтер.
— Там трохи не прибрано.
— Ти так кажеш, ніби там колись буває прибрано, — засміявся Волтер.
— Ну, буває іноді так, що там не настільки не прибрано, — відповів Річард. Він вимкнув телевізор пальцем ноги. — А як твоя маленька подружка Елайза? — запитав він Петті.
— Вона мені більше не подруга.
— Я ж тобі казав! — нагадав йому Волтер.
— Хотілося б почути з перших уст. Вона маленька дивачка, згодна? Одразу й не подумаєш, але, друзі мої... рано чи пізно все випливає.
— Я припустилася такої самої помилки, — визнала Петті.
— Тільки Волтер бачив її справжню. «Правда про Елайзу». Непогана назва, чи не так?
— Ну, в мене ж була перевага — вона зненавиділа мене з першого погляду, — пояснив Волтер. — Тому мені було видніше.
Річард закрив зошита й сплюнув у банку.
— Лишаю вас, діти мої, самих.
— Над чим працюєш? — запитала Петті.
— Звичайне лайно, яке неможливо слухати. Я намагався зробити щось про цю чіксу, Маргарет Тетчер. Вона ж тепер нова прем’єрка в Англії?
— Слово «чікса» не дуже пасує до Маргарет Тетчер, — зауважив Волтер. — «Вельможна вдова» пасувало б більше.
— А ти що скажеш? — запитав Річард у Петті.
— Я не така прискіплива, — відповіла Петті.
— Волтер каже, я не маю вживати це слово. Каже, воно зневажливе, хоча мій досвід доводить, що самі чікси на нього не зважають.
— Так казали десь у шістдесяті, — посміхнулася Петті.
— Так, або в кам’яному віці, — зазначив Волтер.
— Кажуть, у них були дуже великі черепи, — чомусь згадав Річард.
— У биків вони теж великі, — додав Волтер. — І в інших жуйних тварин.
Річард засміявся.
— Я гадала, що в наш час тютюн жують лише гравці в бейсбол, — зазначила Петті. — На що це схоже?
— Можеш скуштувати, коли ти сьогодні в блювальному настрої, — відповів Річард, підводячись. — Мені треба провітритись. Лишаю вас самих.
— Зачекай, я хочу скуштувати, — нагадала йому Петті.
— Не дуже гарна ідея, — заперечив Річард.
— Ні, я дуже хочу.
Настрій, у якому вона перебувала з Волтером, цілком зник; зараз їй було цікаво, чи достатньо влади вона має для того, щоб змусити Річарда залишитися. Вона нарешті отримала можливість довести те, що намагалася пояснити Волтерові із самого початку їхніх стосунків, — довести, що вона недостатньо хороша людина для нього, Також то була можливість для Волтера скинути свої окуляри, припинити грати в кращого друга й просто заборонити їй торкатися цієї гидоти. Але Волтер, як і завжди, дав Петті змогу отримати те, чого вона бажає.
— Ну то дай їй скуштувати, — попрохав Волтер.
Петті вдячно посміхнулася йому:
— Дякую, Волтере.
Тютюн на смак нагадував м’яту, але раптом сильно обпік їй ясна. Волтер подав їй кавову чашку, щоб вона сплюнула в неї, а потім вона сіла на диван, ніби піддослідний щур, який чекає, поки нікотин почне діяти, насолоджуючись загальною увагою. Але Волтер також пильнував за Річардом; і коли кров у її серці прискорила свій біг, Петті раптом згадала твердження Елайзи, що Волтер мав якісь почуття до свого друга; вона згадала також ревнощі Елайзи.
— Річард у захваті від Маргарет Тетчер, — повідомив їй Волтер. — Він вважає, що вона представляє крайнощі капіталізму, які неминуче призведуть до його саморуйнування, Він, мабуть, ночами їй любовні пісні пише.
— Ти мене добре знаєш, — погодився Річард. — Пісня про кохання до прекрасної леді.
— У нас завжди виникає суперечка з приводу можливості марксистської революції, — пояснив Волтер Петті.
— М-м-м, — вона сплюнула.
— Волтер вважає, що ліберальна держава може саморегулюватися, — сказав Річард. — Він вважає, що американська буржуазія добровільно встановлюватиме все більші обмеження власних свобод.
— Так, я притримую всі ці чудові ідеї для пісень, які Річард незрозуміло чому відмовляється писати.
— Пісня про ефективність використання палива. Пісня про громадський транспорт. Пісня про політику охорони здоров’я. Пісня про контроль за народжуваністю.
— Це дещо нова для тебе територія, та й для усієї рок-музики, — зазначив Волтер.
— «Двоє дітей — добре, четверо — погано».
— «Двоє дітей — добре, а зовсім без них — іще краще».
— Я вже бачу, як маси виходять на вулиці.
— Тобі потрібно лише стати надзвичайно популярним, — пояснив Волтер. — Тоді люди слухатимуть тебе.
— Візьму це до уваги. — Річард обернувся до Петті. — Як ти там?
— М-м-м, — відповіла вона, знову спльовуючи до кавової чашки. — Тепер я розумію, що ти тоді сказав про блювання.
— Тільки не на кушетку!
— З тобою все гаразд? — запитав Волтер.
Кімната плавала й дрижала перед очима Петті.
— Не можу повірити, що тобі це подобається, — зітхнула Петті.
— І все ж, подобається.
— Все добре? — знову запитав Волтер.
— Так, так. Просто треба посидіти трохи, не рухаючись.
Але насправді її нудило. Їй нічого більше не лишалося, як сидіти на дивані й слухати жарти та суперечки Волтера й Річарда про політику та музику. Волтер з великим ентузіазмом показав їй семидюймовий сингл «Травматикс» й умовив Річарда програти обидві сторони платівки. Першою піснею була «Ненавиджу сонячне світло», яку вона восени чула в клубі і яка зараз здалася Петті акустичним аналогом передозування нікотину. Хоча музика грала й тихо (немає потреби казати, що то було бажання Волтера, який патологічно переймався за своїх сусідів), вона викликала в дівчини погане, жахливе почуття. Вона відчувала на собі погляд Річарда, поки слухала його жахливий баритон, і розуміла, що не помилялася в тому, як він дивився на неї під час попередніх зустрічей.
Десь близько одинадцятої години Волтер почав позіхати.
— Вибач, — сказав він, — але я маю ще відвезти тебе додому.
— Я й сама дійду. Скористаюся милицями для самозахисту в разі чого.
— Ні, — заперечив він. — Візьмемо машину Річарда.
— Йди вже спати, бідолашний. Можливо, Річард сам мене довезе. Ти не проти? — запитала вона його.
Волтер прикрив очі й жалісно зітхнув, ніби від нього зараз вимагали на-можливого.
— Авжеж, — кивнув Річард, — я довезу тебе.
— Спочатку їй треба побачити твою кімнату, — нагадав Волтер, усе ще не відкриваючи очей.
— Тоді хай заходить, — запропонував Річард. — Стан цієї кімнати говорить сам за себе.
— Ні, я б хотіла повноцінну екскурсію, — висунула вимогу Петті, пильно дивлячись на нього.
Стіни та стеля були пофарбовані в чорне, а панківський безлад, який у вітальні було подавлено Волтеровою присутністю, тут відомстився і бушував на повну. Всюди були розкидані платівки та обкладинки з-під них, стояло кілька банок для тютюну, лежала ще одна гітара, висіли повні-Повнісінькі полиці з книжками, валялася величезна купа шкарпеток та трусів, а ліжко прикривали зім’яті темні простирадла, і чомусь Петті відчула цікавість, а не огидність, зрозумівши, що колись на них лежала Елайза.