— А ця дівчина, яка завжди заскакувала до тебе в кімнату... Вона тобі подобалася?
— Мені не подобалося те, як вона ставилася до Волтера.
— Ця тема — твій коник, як я бачу.
— У неї був нікчемний смак, їй подобалося вриватися по п’ятничних вечорах. З певної точки зору, в мене був лише один засіб позбавитися їх. І я розповів йому все про тих чікс, на яких він зазвичай западає.
— То ти йому послугу зробив. Бачу, бачу...
— Які ж ми моралісти.
— Ні, серйозно: я розумію, чому ти не поважаєш нас. Усе, що ти бачиш протягом багатьох років, — так це нібито дівчата намагаються розлучити тебе з кращим другом. Мені здається, це дуже дивно.
— Я поважаю тебе, — відповів Річард.
— Ха-ха-ха.
— Ти не дурна. Я б не проти побачитись із тобою влітку, якщо ти справді приїдеш у Нью-Йорк.
— Щось не дуже мені в це віриться.
— Я тільки кажу, що не проти б.
Наступні три години Петті витратила на те, щоб розвинути далі цю фантазію, — дивилася на задні ліхтарі машин, що їхали у напрямку великого міста й гадала, як то — бути «чіксою» Річарда, та чи є шанс у жінки, яку він поважатиме, змінити його; вона уявляла, як ніколи не повернеться до Міннесоти, уявляла квартиру, яку вони могли б знімати разом, уявляла, як напустить Річарда на свою зневажливу середню сестру, та подальше приголомшення всієї родини тим, якою крутою вона стала, уявляла їх ночі разом — до тих пір, поки вони не приїхали до Саут-Сайда, Чикаго. Була вже друга ночі, і Річард ніяк не міг знайти будинок, де живуть друзі Герери. На їхньому путі весь час поставали залізничні шляхи та темна, каламутна річка. Вулиці були пусті, коли не враховувати таксі з постійним місцем стоянки, та де-не-де прогулювались ті величезні лякаючі чорношкірі хлопці, про яких зазвичай пишуть у газетах.
— Було б добре зазирнути до мали, — сказала Петті.
— Це — пронумерована вулиця. Не так-то й складно.
Герерині друзі були митцями. Будинок, який Річард, врешті-решт, знайшов за допомогою водія таксі, виглядав нежилим. На стіні вони побачили дзвоник, що висів на двох дротах, — і як не дивно, він працював. Хтось відхилив занавіску, що закривала віконце в дверях, подивився на гостей і вступив у переговори з Річардом.
— Вибач, друже, — сказав Річард. — Ми затрималися не з власної волі. Просто потрібно десь перекантуватися декілька ночей.
Той митець був одягнений у дешеві відвислі труси.
— Ми тільки-но почали ремонт у тій кімнаті, — сказав він. — Там дуже сиро. Герера казав, ніби ви приїдете лише на вихідних.
— Він що, не телефонував вам учора?
— Так, телефонував. І я сказав йому, що в тій вільній кімнаті панує нелюдський безлад.
— Не проблема. Ми вдячні й за це. Я дещо туди занесу.
Петті не було ніякої користі у перенесенні речей, тому вона охороняла машину, поки Річард повільно спорожняв її. В кімнаті, яку їм виділили, було важко дихати через запах — Петті була занадто молода, щоб зрозуміти: так пахне розчин для гіпсокартону, ще досить свіжий, щоб створювати атмосферу домашнього затишку. Єдиним джерелом світла була стара алюмінієва лампа, закріплена зверху на драбині, з якої сипався бруд.
— Господи, — видихнув Річард, — у них що, шимпанзе стіну кладуть?
Під укритою пилом купою брудних старих ганчірок лежав голий, весь в іржі подвійний матрац.
— Мабуть, ти у своєму Шератоні до такого не звикла, — сказав Річард.
— А це зверху — то простирадла? — несміливо запитала Петті.
Він став ритися в тій купі і знайшов там вовняну хустку, індіанське покривало та плісову подушку.
— Ти будеш спати тут, — заявив він. — Вони знайшли для мене кушетку.
В її погляді було питання.
— Вже пізно, — відповів він. — Ти маєш виспатися.
— Упевнений? Тут багато місця. А на кушетці тобі буде не дуже зручно, ти завеликий для неї.
Петті дуже втомилась, але хотіла його (навіть взяла із собою все необхідне); у неї виникло передчуття, що треба взяти бика за роги, поставити питання руба, адже тоді в неї не буде часу на те, щоб іще раз усе добре обміркувати та, врешті-решт, передумати. І тільки багатьма роками пізніше, майже за півжиття, вона дізналася про причини такої несподівано джентльменської поведінки Річарда і була приголомшена ними. Але в той момент, на тій вологій будівельній ділянці, вона лише могла припустити, що трохи помилилася в ньому або відвернула його від себе тим, що була занозою в дупі і зовсім не стала йому в нагоді, коли він переносив речі.
— Там є щось схоже на ванну кімнату, — повідомив він. — Можливо, тобі пощастить більше і ти знайдеш, як там вмикається світло.
В її погляді, спрямованому на нього, було лише бажання, але він швидко відвернувся. Неприємне здивування цим, стрес від переїзду, похмурість кімнати — і Петті просто вимкнула світло, лягла на те ганчір’я й дуже довго плакала, намагаючись робити це зовсім безшумно, доки її розчарування не потонуло в сні.
Наступного ранку вона прокинулася о шостій від жахливого сонячного світла, а потім провела пречудові довгі години, очікуючи, поки хоч хто-небудь у квартирі прокинеться, і тоді вона справді перетворилася на занозу в дупі. Той день став свідком найменшого прояву податливості за все її життя. Друзі в Герери були якісь недороблені у фізичному плані, і Петті відчула, ніби виросла ще на дюйм, бо аж ніяк не розуміла їх розмови про всю ту хіцівську культуру. Тричі вони давали їй шанс проявити себе, а після того стали демонстративно ігнорувати її; потім їй пощастило: вони пішли геть разом із Річардом, який повернувся вже сам із пончиками на сніданок.
— Я збираюся їм сьогодні допомогти з цією кімнатою, — поділився він. — Мене нудить від того, що в них там відбувається. А ти б не хотіла щось теж зробити, наприклад, пошліфувати?
— Я взагалі-то думала поїхати до озера чи ще кудись. Тобто тут так спекотно. Чи до музею сходити.
Він дуже серйозно на неї подивився.
— Ти хочеш до музею.
— Просто вибратися кудись та насолодитися містом.
— Ми можемо це зробити сьогодні. Грає «Мегезін». Ти їх знаєш?
— Ні, не знаю. Це хіба не очевидно?
— Щось ти не в гуморі. Ти просто хочеш поїхати звідси.
— Нічого я вже не хочу.
— Якщо ми допоможемо їм із прибиранням у цій кімнати, спатимеш сьогодні краще.
— Мені все одно. І шліфувати я нічого точно не хочу.
Кухня виглядала огидно, ніби конюшня, яку ніколи не чистили, і пахло там ніби в домі хворого на голову. Сидячи на кушетці, де сьогодні спав Річард, Петті намагалася читати одну з книжок, які прихопила з собою, сподіваючись вразити Річарда, — то був роман Хемінґвея, але ніяк не могла сконцентруватися через спеку, той жахливий запах, втому, клубок у горлі та альбоми «Мегезін», які грав на гітарі Річард. Коли їй стало зовсім нестерпно від спеки, вона пішла до кімнати, де Річард узявся до роботи, і сказала йому, що збирається погуляти.
Він був без сорочки, волосся в нього на грудях випрямилося від поту, що збігав його тілом.
— Це не кращий район для прогулянок, — зазначив він.
— То, може, підеш зі мною?
— Якщо тільки за годину.
— Ні, забудь, — сказала вона. — Я сама піду. А можна мені взяти якогось ключа від цього місця?
— Ти справді хочеш піти сама, на милицях?
— Так, ти ж не хочеш скласти мені компанію.
— Я сказав, що закінчу за годину і тоді піду із тобою.
— А я не хочу чекати годину.
— В такому разі, — відповів Річард, — ключ лежить на кухонному столі.
— Чому ти до мене такий жорстокий?
Він заплющив очі і, здавалося, порахував до десяти. Було очевидно, як сильно він ненавидить жінок та все, що вони кажуть.
— Чому б тобі не прийняти холодний душ? — запропонував він. — Почекай, поки я закінчу.