— Знаєш, вчора деякий час мені здавалося, що я тобі подобаюсь.
— А ти мені й подобаєшся. Я просто маю попрацювати тут трохи.
— Добре, — відповіла вона. — Працюй.
На вулиці вдень було навіть спекотніше, ніж у квартирі. Петті прогулювалася досить швидкою ходою, намагаючись зробити так, щоб оточуючі не помічали, як вона плаче, та удаючи, що вона знає, куди йти. Річка, до якої вона дійшла, була не такою жахливою, як їй здалося раніше, уночі: вона сильно заросла й забруднилась, але ніяк не виглядала зловісною чи всепоглинаючою. На іншому її боці був розташований мексиканський квартал, прикрашений фестонами — мабуть, вони чекали на якесь мексиканське свято або тільки-но його відсвяткували, а можливо, вони просто ніколи не знімають цих прикрас. Вона знайшла там такерію[62] з кондиціонером, де на неї всі витріщалися, але ніхто не чіплявся; там вона сіла й випила коли, після чого поринула у свою дівочу журбу. Вона всім тілом бажала Річарда, але десь у душі розуміла, що припустилася великої помилки, коли поїхала з ним: усе, що вона сподівалася отримати від нього й Чикаго, виявилося одною великою вигадкою, яка існувала виключно в її уяві. Фрази, які вона пам’ятала зі шкільної лави, типу Іо siento[63], hace mucho color[64] та ¿qué quiere la secora?[65], увесь час випливали з оточуючого гомону. Вона зібрала всю свою сміливість в кулак, замовила три тако, з апетитом з’їла їх і стала дивитися на численні автобуси, що проїжджали повз вікна, залишаючи за собою слід бруду, що блищав на сонці. Час спливав якось по-особливому, і зараз авторка, яка отримала, доволі багатий досвід нудних днів, може позначити його як «депресивний» (він був водночас нескінченним і до огидного швидким; повні до краю секунда за секундою, які складалися у беззмістовні години, одну за іншою). Врешті-решт, коли робочий день скінчився, в ресторанчику почали з’являтися компанії молодих робітників і приділяти їй забагато уваги, обговорюючи її muletas[66]; тому їй довелося піти.
До того моменту, як вона знайшла дорогу, сонце перетворилося на величезну помаранчеву сферу, яка висіла десь у кінці орієнтованих на схід і захід вулицях. Як вона зараз зізналася сама собі, її метою було погуляти так довго, щоб Річард почав хвилюватися за неї; але досягти цього їй аж ніяк не вдалося. Вдома нікого не було. Стіни її кімнати вже були майже закінчені, підлогу ретельно підметено, а її ліжко було акуратно застелено справжніми простирадлами й прикрашено подушками. На індіанському покривалі лежала записка від Річарда, написана малесенькими друкованими літерами; у ній була зазначена адреса клубу та дано вказівки, як туди дістатися. Також вона прочитала: «Попередження: я мав відвезти туди наших господарів».
Поки Петті вирішувала, чи варто взагалі виходити з дому, вона прилягла трошки й задрімала, а прокинулася вже багатьма годинами пізніше, зовсім розгублена, коли повернулися друзі Герери. Вона дострибала на одній нозі до вітальні й там дізналася від найнепривітнішого з них, того, що зустрів їх тоді вночі в самих трусах, що Річард пішов з усіма іншими і попрохав Петті не чекати його й лягати спати — він повернеться вчасно, щоб відвезти її до Нью-Йорка.
— Котра година? — запитала вона.
— Десь перша.
— Ночі?
Друг Герери пильно подивився на неї:
— Ні, ти що, сонця не бачиш?
— А де Річард?
— Він пішов кудись із дівчатами, з якими познайомився. Куди — не сказав.
Як уже було зазначено, Петті дуже погано розумілася на розрахунках відстані. Щоб приїхати до Вестчестера вчасно і встигнути піти з родиною на обід до «Могонк Маунтен Гаузу», вона та Річард мали б залишити Чикаго о п’ятій ранку. Вона проспала надто довго й прокинулася наступного ранку — погода була сіра й похмура, місто — чужим, ніби пора року навіть була іншою. Річард усе ще не з’явився. Вона поїла черствих пончиків і прочитала декілька сторінок Хемінґвея до одинадцятої години, а тоді вже навіть вона збагнула, що не встигне бути на місці вчасно.
Вона стиснула зуби й зателефонувала батькам — за їхній рахунок.
— Чикаго? — здивувалася Джойс. — Повірити не можу. Ти далеко від аеропорту? Зможеш придбати квиток на літак? Ми думали, ти вже ось-ось приїдеш... Та й батько хотів виїдати трохи раніше, сама знаєш, який рух на дорогах по вихідних.
— Я розгубилася, — сказала Петті. — Мені правда, правда дуже шкода.
— Ти зможеш приїхати хоча б завтра вранці? Наш святковий обід завжди переноситься на один день.
— Я дуже, дуже постараюся, — пообіцяла Петті.
На той момент Джойс брала участь у законодавчих зборах штату вже три роки. І якби вона у тій розмові не перерахувала усіх родичів та друзів родини, які приїхали тоді до «Могонка», щоб віддати данину цій чудовій річниці, не розписала у барвах приголомшливий захват, із яким брат та сестри Петті беруть участь у цьому родинному заході, не розповіла про те, як її приємно здивували вітання буквально з усіх кутків країни, — то, можливо, Петті й встигла б приїхати вчасно. Однак, за даних умов, її думки дивним чином заспокоїлися й сконцентрувалися, поки вона говорила з матір’ю. У Чикаго почався дрібний дощ; вітер доносив з вулиці прекрасні запахи охолодженого бетону та озера Мічиган і тріпав занавіски. Не відчуваючи недавнього обурення, Петті зазирнула до себе в душу новим, холодним поглядом і побачила, що ніхто не постраждає і не засмутиться, коли вона пропустить цю річницю. Більшу частину роботи було вже завершено. Вона побачила, що вже майже звільнилася від усього, але останній крок до свободи здавався їй просто жахливим; але жахливим не в поганому сенсі цього слова, якщо це взагалі можливо.
Петті сиділа біля вікна, вдихаючи запах дощу й спостерігаючи, як вітер колише траву та кущі на даху старої покинутої фабрики, коли раптом зателефонував Річард.
— Мені дуже шкода, — сказав він. — Я приїду за годину.
— Не поспішай, — відповіла Петті. — Вже запізно.
— Але ж та вечірка тільки завтра увечері!
— Ні, Річарде, то була не вечірка, а обід. Я мала бути там уже сьогодні. Сьогодні, о п’ятій годині.
— От лайно. Ти не жартуєш?
— А ти правда нічого не пам’ятаєш?
— Я щось трохи переплутав. Я дещо не виспався.
— Гаразд, уже все одно. Можеш не поспішати. Думаю, я поїду додому.
І саме додому вона й поїхала. Спустила сходами свою валізу, потім сама зійшла ними на милицях, спіймала таксі на Голстед-стрит, сіла в автобус компанії «Грейхаунд оф Америка», що прямував до Міннеаполіса, а звідти поїхала прямо до Гіббінга, де саме помирав у лютеранській лікарні Джин Берґланд. Було близько п’яти градусів тепла, порожні в цей пізній час вулиці передмістя Гіббінга потопали в зливі. Волтерові щоки були ще рум’яніші, ніж звичайно. І вже коли вони вийшли з вокзалу й сіли в тарантас його батька, весь пропахлий сигаретним димом та газом, на якому той працював, Петті обвила руками шию Волтера і потонула в поцілунку, помітивши, однак, що цілується він дуже добре.
Розділ 3: Матусині змагання
На той випадок, якщо по відношенню до батьків на ці сторінки прокралися скарги чи навіть відкриті звинувачення, авторка хотіла б висловити глибоку вдячність Джойс та Рею — принаймні за те, що вони ніколи не змушували її займатися мистецтвом, як це сталося з її сестрами. Той факт, що Джойс та Рей нехтували Петті, що спричинило їй багато болю в дитинстві, зараз виявляється все більшим і більшим проявом милосердя, бо коли вона дивиться на сестер, які зараз, у свої сорок років, живуть самі у Нью-Йорку, є надто ексцентричними та (або) вважають за необхідне шукати довгострокових стосунків, але, як і раніше, приймають фінансову допомогу від батьків, намагаючись досягти успіху в сфері мистецтва, яке, згідно з тим, у чому їх колись переконали, має стати їх долею, — то вона розуміє, що, врешті-решт, значно краще, коли тебе вважають нудною дурепою, ніж надзвичайною розумницею. І тому кожні маленькі прояви Творчості в Петті стають приємним сюрпризом, замість збентеження через їхню незначущість.