Хтось, можливо й сама Керол Монаген, оплачував навчання Конні в маленькій католицькій академії Святої Катерини, де дівчата вдягнені у форму і не можуть носити жодних прикрас, за винятком однієї каблучки («простої, суцільнометалевої»), одного годинника («простого, без коштовних каменів») та сережок («простих, суцільнометалевих, не довших за половину дюйма»). Так сталося, що одна з популярних дев’ятикласниць школи Джоуї, центральної школи Сент-Пола, повернулася з родинної подорожі до Нью-Йорка з дешевим годинником на руці — так-от, під час ланчу всі дивилися на неї з обожнюванням, бо на жовтому ремінці продавець з Канал-стрит[7], за бажання самої дівчини, набив маленькі яскраво-рожеві пластикові букви, що складали слова: «Не називай мене донькою» з пісні «Перл Джем»[8]. Як сам Джоуї пізніше згадував у своїх есеях на іспитах до коледжу, він одразу виказав ініціативу розшукати джерело фінансування виробництва таких годинників та вартість преса для створення подібного принту. Він інвестував чотириста доларів із власних заощаджень у придбання устаткування, зробив для Конні простий пластиковий ремінець (із написом «Готова до ривка»), щоб вразити школу Святої Катерини, а потім, використовуючи Конні як кур’єра, продав ексклюзивні годинники майже чверті її шкільних товаришів за ціною тридцять доларів за штуку, доки черниці не здогадалися і не змінили правила одягу та не заборонили ремінці із прикрашальними текстами. Що — як Петті розповіла іншим матусям — вразило Джоуї як грубе порушення закону.
— Це не порушення, — пояснював йому Волтер, — ти наживався на штучній обмеженості торгівлі. Я не помічав за тобою, щоб ти скаржився на правила, коли вони працювали на тебе.
— Я вкладав гроші, я ризикував!
— Ти користувався лазівкою в правилах, а тепер вони її закрили. Чому ти не здогадався, що так і буде?
— То чому ж ти мене не попередив?
— Я тебе попереджав.
— Ти мене попереджав лише про те, що я можу втратити гроші.
— Ну от, а ти їх навіть не втратив. Ти лише не заробив стільки, скільки хотів.
— Але це ті гроші, які я мав отримати! Я мав на них право.
— Джоуї, заробляти гроші — це не право. Ти продавав тим дівчатам мотлох, який їм не був потрібен і який багато хто з них не міг собі дозволити. Саме тому в школі Конні є форма одягу — вони хочуть, щоб усі мали рівні права.
— Так, всі, окрім мене.
Із того, як Петті переказувала цю розмову, насміхаючись над невинним обуренням Джоуї, Меррі Полсен зрозуміла, що Петті навіть не здогадувалась, чим її син займався із Конні Монаген. Аби переконатися в цьому, Меррі здійснила розвідку. Що, на думку Петті, Конні отримувала за свій клопіт? Чи працювала вона за відсоток від прибутку?
— Так, звичайно, ми сказали йому, що доведеться віддати їй половину заробітку, — запевнила жінку Петті. — Але він і сам би зробив це у будь-якому випадку. Він її завжди захищав, хоча й молодший за неї..
— Він їй як брат...
— Насправді ні, — пожартувала Петті. — Він набагато краще до неї ставиться. Можете спитати Джесіку, що таке бути його сестрою.
— Ха-ха, це так, справді, — зареготала Меррі.
А Сету вона того ж дня доповіла таке:
— Дивовижно, вона дійсно нічогісінько не помічає.
— Я вважаю, ти занадто цьому радієш, — дорікнув їй Сет. — Як можна радіти тому, що такі ж батьки, як і ми, нічого не знають про власну дитину? Це все спокуси долі, тобі так не здається?
— Вибач, але це надто смішно та надто приємно. Тож, тобі доведеться утримуватися від злої радості за нас обох і так стримувати долю.
— Мені її шкода.
— Ну, тоді знову вибач: я вважаю, це дуже весело.
Наприкінці тієї зими мати Волтера у Гранд-Репідз знепритомніла від легеневої емболії прямо на підлозі магазину жіночого одягу, де вона працювала. На Бар’єр-стрит місіс Берґланд була відома своїми візитами на Різдво, дні народження дітей та її власний день народження, до якого Петті завжди водила свекруху до місцевої масажистки та частувала лакрицею, австралійськими горіхами й білим шоколадом, її улюбленими ласощами. Меррі Полсен згадувала її недобрим словом, звала її «міс Б’янка» на честь матінки-миші в окулярах, одного з персонажів дитячих книг Марґері Шарп. У неї було зморщене, але колись гарне обличчя та тремтливі щелепи і руки, одна з яких сильно висохла через дитячий артрит. Вона була зовсім слабка, майже каліка, гірко говорив Волтер: скалічена життям, сповненим важкої праці через п’яницю-батька у придорожньому мотелі, що біля Гіббінга; проте вона завжди воліла лишатись незалежною й виглядати елегантно у свої вдовині роки, тож продовжувала приїздити на своєму старенькому «Шевроле-кавальєр»[9] до магазину жіночого одягу. Тільки-но Петті та Волтер отримали новину про її нездужання, вони одразу поспішили на північ, лишивши Джоуї на опікування його зарозумілої старшої сестри. Невдовзі після того, як було розпочато молодіжний секстиваль, який Джоуї влаштував у своїй спальні, щоб виказати непокору Джесіці, та який завершився лише з раптовою смертю та похороном місіс Берґланд, Петті змінила своє ставлення і стала значно саркастичнішою сусідкою.
— До речі, Конні, — казала вона тепер, — така мила маленька дівчинка, таке собі тихе безневинне дівча, та з такою бездоганною матір’ю. Знаєте, я чула, нібито Керол завела собі нового дружка, який будь-кого задовольнив би; здається, вона ще й старша за нього вдвічі. Було б просто жахливо, якби вони зараз поїхали, адже Керол стільки всього зробила, аби прикрасити наше життя, чи не так? А Конні, так-так, я і за нею скучала б. Ха-ха, така вже собі тиха, та мила, та вдячна.
Петті виглядала тепер розгубленою та схудлою тіткою із сірим, через нестачу сну, обличчям. Неймовірно тривалий час пройшов, доки вона стала виглядати на свій вік, але зараз, нарешті, Меррі Полсен було винагороджено за всі її очікування цього моменту.
— Можна із певністю сказати: вона все збагнула, — ділилася думками Меррі із Сетом.
— Втрата їхнього щеняти остаточно її добила, — відказав Сет.
— Ага, саме так, втрата, — всміхнулася Меррі. — Бідний, безневинний Джоуї, його вкрала одна маленька розумна та енергійна особа по сусідству.
— Але ж вона старша за нього на півтора року.
— О, лише за календарем.
— Кажи, що хочеш, — відповів Сет, — але Петті й насправді дуже любила матір Волтера. Авжеж, їй боляче.
— Знаю, знаю, Сете, все я знаю. І тепер мені теж дійсно її шкода.
Сусіди, хто спілкувався з Берґландами ближче за Полсенів, розповідали, що міс Б’янка лишила свою маленьку мишачу домівку на маленькому озері біля Гранд-Репідз Волтерові, а не його двом братам. Казали, що між Волтером та Петті виникла суперечка з приводу того, що робити з будинком: Волтер хотів його продати й поділитися тими грошима з братами, а Петті наполягала на тому, що він має вшанувати бажання матері винагородити його за те, що був таким гарним сином. Молодший брат Волтера був військовим і жив у пустелі Мохаве, на базі військово-повітряних сил, а старший брат присвятив своє доросле життя, як і батько, непомірним пиятикам, сидячи на шиї в матері, але зневажаючи її. Волтер та Петті завжди влітку відправляли дітей на декілька тижнів до матері; іноді до них приєднувався дехто з друзів Джесіки, і всі вони казали, що будинок там був простим та сільським, але не жахливим. Можливо, через Петті, яка й сама бувала напідпитку — її обличчя вранці, коли вона виходила з парадних дверей, щоб забрати загорнуту в блакитний пакет газету «Нью-Йорк таймс» та «Стар-Тріб’юн», загорнуту в зелений, свідчило про значну кількість випитого «Шардоне», — Волтер, зрештою, погодився залишити дім як місце для відпочинку. І В червні, тільки-но завершився навчальний рік, Петті забрала Джоуї на північ, щоб він допоміг їй викинути все зайве із шухляд, вичистити й перефарбувати все, в той час як Джесіка лишилася вдома з Волтером, щоб відвідувати додаткові заняття з поезії.
Того літа дехто із сусідів (Полсенів серед них не було) відправили своїх хлопчаків погостювати в домі на озері, і там вони дізналися, що Петті почувається набагато краще. Один із батьків особисто описав її Сету Полсену — засмаглу та босу, в чорному цільному купальнику та джинсах без ременя; Сету це дуже сподобалося. Усі відкрито наголошували на тому, яким уважним і веселим був там Джоуї та, це всім здавалось, як добре він проводив там час із матір’ю. Вони обоє запросили всіх гостей приєднатися до них у складній грі, яку назвали «Асоціації». Петті сиділа допізна перед телевізором своєї свекрухи, вражаючи Джоуї знанням ЗМІ шістдесятих років та сіткомів сімдесятих. А коли Джоуї побачив, що їхнє озеро не відмічене на жодній із місцевих карт — то насправді був великий ставок, біля якого стояв їхній будиночок та ще один, — він нарік його Безіменним, і Петті часто промовляла цю назву ніжно й сентиментально: «Наше Безіменне озеро». Коли Сет Полсен дізнався від тих самих батьків, які повернулися звідти, що Джоуї проводить довгі години за роботою, прочищаючи труби, підстригаючи чагарники та зішкрябуючи фарбу, у нього виникли серйозні підозри, що Петті платить Джоуї солідну зарплатню за його послуги і що вони уклали певну угоду. Проте ніхто не знав цього напевно.
7
8
9