У всіх було таке відчуття — правильно то було чи ні, — що якимось чином у цьому винен і Волтер із його приємністю. Замість того, щоб просто притягти Джоуї додому за волосся та змусити його поводитися гідно; замість того, щоб дати Петті ляпаса та змусити її поводитися гідно, — він поховав себе в роботі в природоохоронній організації, де досить швидко отримав посаду виконавчого директора штату, та після того дім і зовсім почав пустувати вечорами, а клумби — заростати, газон припинили підстригати, а вікна — мити, і навіть напис «Ґор — Ліберман», який усе ще висів у передньому дворі, покрився брудним міським снігом. Навіть Полсени втратили інтерес до Берґландів, бо зараз Меррі балотувалася до муніципальної ради. Петті провела все наступне літо на Безіменному озері, а незабаром після її повернення — того місяця, коли Джоуї поїхав до університету Вірджинії через фінансові обставини, зовсім невідомі в Ремзі-Гіллі, та за два тижні після великої національної трагедії — перед будиночком у вікторіанському стилі, на який вони з Волтером поклали майже половину своїх життів, з’явилася табличка «Продається». Волтер уже почав їздити кожного дня на нову роботу до Вашингтона. І хоча ціни на нерухомість трохи пізніше сягнули безпрецедентних висот, місцевий ринок усе ще лежав у ямі, в яку він потрапив після подій одинадцятого вересня. Врешті-решт, Петті продала дім за неймовірно низькою ціною серйозній працюючій чорній парі з трирічними близнюками. У лютому обидва Берґланди востаннє пройшли по всіх сусідах, щоб попрощатися, як того вимаґали правила чемності: Волтер розпитував усіх про дітей та висловлював найкращі побажання, а Петті говорила мало, але дивним чином знову стала виглядати молодшою, схожою на ту саму дівчинку з коляскою, що гуляла вулицею ще до тоґо, як цей район був повністю заселений.
— Це чудо, — наголосив Сет Полсен потім у розмові з Меррі, — що попри все вони все ще разом.
Меррі похитала головою:
— Не думаю, що вони вже вирішили, як будуть жити далі.
Минулі помилки
Автобіографія Петті Берґланд (написана Петті Берґланд за порадою її психотерапевта)
Розділ 1: Податлива
Якби Петті не була атеїсткою, вона б щиро подякувала Богові за шкільні програми з атлетики, бо саме вони насправді врятували їй життя й дали змогу реалізувати свою особистість. Вона особливо вдячна Сандрі Мошер з Північної середньої школи міста Чаппакуа, Ілейн Карвер та Джейн Нейджел із старшої школи імені Гораса Грілі, Ерні та Роуз Сальваторе з Ґеттісберзького дівочого баскетбольного табору, а ще Ірен Тредвел з Міннесотського університету. Саме від цих чудових тренерів Петті навчилася дисципліни, терплячості, зосередженості, командної роботи та ідеалів спортивного духу, які їй компенсували її патологічну схильність до змагань та низьку самооцінку.
Петті виросла в окрузі Вестчестер, штат Нью-Йорк. Вона була старшою із чотирьох дітей, і останні троє справдили надії батьків значно більше, ніж вона. Вона була помітно більша за них, але так само помітно звичайніша та, до певної міри, не така розумна. Ні, дурною вона не була, але порівняно — не така розумна. Вона сягнула п’яти футів і дев’яти з половиною дюймів[21] на зріст, ставши майже так само високою, як її брат, але значно вищою за інших, та іноді вона хотіла підрости навіть до шести футів, бо все одно ніколи не змогла б вписатися у свою родину. Її здатність бачити корзину краще, проводити передачі м’яча в зоні під корзиною вище та рухатись у захисті швидше могла б зробити її тягу до змагань менш хибною, що призвело б потім до кращого життя після коледжу; втім, може, й ні, але цікаво було б це уявити. І коли вона потрапила до коледжу, вона була зазвичай одним із найнижчих на зріст гравців на полі, що навіювало смішні згадки про її місце в родині та лише піддавало адреналіну під час гри.
Перші спогади Петті про заняття командним спортом, що їх спостерігала її мати, стали й останніми. Вона відвідувала денні заняття спортом «для звичайних людей» у тому ж спорткомплексі, де її дві сестри відвідували заняття мистецтвом для «видатних», та одного дня мати з сестрами з’явились на полі, щоб подивитися гру в софтбол[22]. Петті засмутилася, бо змушена була стояти десь осторонь в той час, як гірше треновані дівчата робили помилки на базах, і тому їй довелося чекати, поки хтось уже буде готовий передати пас. Вона почувала себе зовсім незначною, як той рахунок, із котрим завершилася гра. Ранери посіли перше та друге місця. Бетер подав крученого надзвичайно нескоординованому шорт-стопові, поперед якого бігла Петті, так що вона впіймала м’яча, пробігла з ним трохи й відкинула його своєму ранерові, а потім побігла, змагаючись із якоюсь там милою дівчинкою, яка, ймовірно, добігла першою виключно помилково. Петті загрозливо рушила в її бік і штовхнула її, але та заверещала й побігла геть, залишивши базу відкритою для автоматичного ауту, однак Петті все ще пильнувала за нею й зіграла плей, доки та істерично верещала від безсумнівно жахливого болю від того, що її злегка торкнулися рукавичкою.
Петті дуже добре розуміла, що то була не краща мить її спортивної кар’єри. Щось найшло на неї, бо її родина спостерігала за нею. Вже їдучи їхньою автівкою-універсалом додому, навіть більш тремтячим голосом, ніж звичайно, мати попросила її не бути такою агресивною. Якщо агресія взагалі була необхідна. Невже не можна було поділитися м’ячем з іншими гравцями команди? Петті відповіла, що взагалі не отримувала жодних м’ячів в аутфілді. І тоді мати мовила: «Я не заперечую, щоб ти займалася спортом, але тільки для того, щоб ти навчилася командної гри та суспільної свідомості». На що Петті попросила: «То відішли мене до справжнього табору, де я не буду єдиним гарним гравцем! Я не можу грати в команді з тими, хто і м’яча впіймати не може!» А мати зітхнула: «Не впевнена, що для тебе буде корисно, щоб я заохочувала тебе до такої агресії та змагань. Розумію, я не фанатка спорту, але я не вбачаю ніякої радості в тому, щоб змагатися з людьми лише задля того, щоб їх перемогти. Чи не приємніше просто попрацювати разом задля того, щоб збудувати щось?»
Мати Петті була справжнім професійним демократом. Навіть зараз, у той час, як авторка пише ці слова, вона все ще лишається членом Нижньої палати штату Нью-Йорк, шановною пані Джойс Емерсон, яка відома своїми виступами на захист відкритого простору, бідних дітей та мистецтва. Раєм для Джойс був відкритий простір, де бідні діти можуть займатися мистецтвом за державні кошти. Джойс, уроджена Джойс Марковіц, з’явилася на світ у Брукліні в 1934 році, але із самого світанку своєї свідомості їй дуже не подобалося бути єврейкою. (Авторці досі цікаво, чи мати завжди говорила таким тремтливим голосом через те, що вона все життя відчайдушно намагалася позбавитися бруклінського акценту.) Джойс отримала стипендію на вивчення вільних мистецтв у лісах штату Мен, де вона й зустріла неймовірно некошерного батька Петті, з яким одружилася в унітарній універсалістській церкві Всіх Душ, що на Верхньому Іст-Сайді[23] в Манхеттені. На думку авторки, Джойс народила першу дитину, коли емоційно ще не готова була до материнства; хоча, можливо, сама авторка й не має права судити про це. Коли Джек Кеннеді[24] став кандидатом у президенти від демократів (що сталось у 1960 році), це подарувало Джойс почесний і хвилюючий привід не народжувати купу дітей та вдатися до роботи. Потім настав час боротьби за громадянські права, почалася війна у В’єтнамі, на політичному олімпі з’явився Боббі Кеннеді[25] — і це були навіть іще важливіші причини для того, щоб рідко потрапляти додому, де вже місця мало було для чотирьох малюків та няні з острова Барбадос, котра жила у підвалі. Джойс поїхала на перші для неї національні партійні збори 1968 року як делегат — прихильник убитого Боббі. Вона займала посаду партійного скарбничого округу, а пізніше посіла місце голови; у 1972-му та 1980 роках вона організовувала президентську кампанію Тедді[26]. Кожного літа, протягом усього дня, нескінченні волонтери із коробками листівок шастали в дім, де двері ніколи не бували зачиненими. Петті могла пускати слину й верещати шість годин поспіль, та ніхто цього не помічав, бо всім було байдуже.
23
24
25
26