Батько Петті, Рей Емерсон, був адвокатом і коміком-аматором, чий репертуар складався із жартів з пердінням та грубими пародіями на вчителів, сусідів і друзів з його дитинства. Тортури, яким він обожнював піддавати Петті, полягали в наслідуванні жінці з Барбадосу, Леллі, коли та не чула; він казав: «Перестаньте грать, перестаньте з’раз же» тощо і повторював це все гучніше й гучніше, доки Петті не вибігала з-за столу принижена, в той час як її брат і сестри верещали від захвату. Ця нескінченна розвага іноді змінювалась висміюванням тренера й наставниці Петті Сенді Мошер, яку Рею більше подобалося звати «Саааандра». Він постійно питав дівчинку, чи має «Саааандра» взагалі якихось залицяльників, чи — хи-хи-хи — можливо, їй більше до вподоби залицяльниці? І тоді брат і сестри повторювали хором за ним: «Саааандра! Саааандра!» Інші вражаючі засоби катування Петті полягали в тому, щоб заховати десь їхнього пса, Елмо, й удавати, що він був позбавлений життя за власним бажанням, доки Петті до вечора тренувалася із баскетбольною командою. Можна було також дражнити Петті, нагадуючи про помилки, що вона їх робила багато років тому: питати її, як почуваються кенгуру в Австрії, та чи вже читала вона останній роман відомої сучасної авторки Луїзи Мей Олкотт[27], або чи вона все ще вважає, що гриби належать до царства тварин. «Я нещодавно бачив, як один із грибів Петті полював на вантажівку, — бувало, казав батько. — Дивіться, дивіться на мене: от саме так, як я показую, він і полював!»
Частіше за все її батько виходив з дому після вечері, щоб поспілкуватися з бідними людьми, яких він захищав у суді за невелику винагороду або і зовсім безкоштовно. У нього була контора навпроти будівлі суду у Вайт-Плейнз. До числа його «безкоштовних клієнтів» входили пуерториканці, гаїтянці, трансвестита та фізично або розумово неповноцінні. У декого з них проблеми були настільки серйозні, що він навіть не сміявся з них за їхніми спинами. Проте у більшості випадків їхні негаразди його лише забавляли. У десятому класі, виконуючи шкільний проект, Петті посиділа на двох судових процесах, в яких брав участь її батько. То була справа проти безробітного чоловіка з міста Йонкерс, який забагато випив на День пуерториканців, і потім пішов на пошуки брата своєї дружини, наміряючись заколоти його ножем, але не зумів знайти його і замість нього порізав незнайому людину в барі. І тоді не лише її батькові, але й судді, й навіть прокуророві погана вдача та дурість підзахисного здалися кумедними. Вони весь час обмінювалися дуже помітними, підморгуваннями. Нібито жалюгідність, необачність та ув’язнення — то була лише свого роду інтермедія нижчого класу, створена задля того, аби якось додати барв у їх нудний день.
Коли вони їхали потягом додому, Петті запитала батька, на чиєму він боці.
— Гарне питання, — замислився Рей. — Ти маєш зрозуміти: мій клієнт — брехун. І жертва також брехала. Так само, як і хазяїн бару. Вони всі брешуть. Авжеж, мій клієнт потребував дуже сильного захисту. Але також потрібно служити і правосуддю. Іноді ми троє: я, обвинувач і суддя, — працюємо разом, тому що обвинувач працює із жертвою, або я працюю із підзахисним. Ти коли-небудь чула про змагальність судочинства?
— Чула.
— Добре. Іноді у мене, в обвинувача та судді є спільний опонент. Ми намагаємося обміркувати всі факти, щоб уникнути помилки. Хоча й не завжди, ось так. Останнє не записуй.
— Мені завжди здавалося, що за аналіз фактів відповідають присяжні, які перевіряють, чи вдосталь доказів для суду, а потім — інші присяжні, вже в суді...
— Вірно. Це запиши. Судовий процес за участі присяжних — звичайних громадян. І це важливо.
— Але більшість із твоїх клієнтів — не винні, так?
— Мало хто з них заслуговує на таке важке покарання, яке їм хотіли присудити.
— Хіба ж більшість із них — не зовсім невинні? Матуся казала, їм складно спілкуватися нашою мовою, або просто поліція ставиться до арештів розважливо, і саме тому проти них працюють забобони, а також нестача прав.
— Все це щира правда, мала. Однак... у чомусь твоя мати може бути трохи простодушною.
Петті менше зважала на його висміювання, коли їх об’єктом ставала мати.
— Ну, ти ж бачила тих людей, — сказав він. — Господи, el ron me puso loco[28].
Тут треба навести важливий факт: родина Рея мала купу грошей. Його мати та батько жили у великому родовому маєтку десь на пагорбах на північному заході Нью-Джерсі, у чудовому кам’яному будинку в стилі модерн, який начебто звів Френк Ллойд Райт і який був завішаний другорядними роботами відомих французьких імпресіоністів. Кожного літа весь клан Емерсонів збирався в маєтку біля озера на вихідні, щоб провести час разом на пікніку, але Петті це чомусь ніколи не подобалось. Її дідусь, Огаст, полюбляв хапати старшу онуку за талію, усаджувати її собі на коліна й грати у «поїздку верхи» — від цього він отримував неабияке задоволення; однак він не був у захваті від фізичних можливостей Петті. Починаючи із сьомого класу їй також доводилося грати в ігри два на два з Реєм, його молодшим партнером та дружиною цього партнера на глиняному тенісному корті дідуся; вона відчувала, як той партнер роздивляється її ноги, що їх відкривала коротка тенісна спідниця, і їй ставало ніяково від його нахабних поглядів.
Як і сам Рей, її дідусь отримав право поводитися дивно завдяки добрим судовим справам; він зробив собі ім’я тим, що захищав людей, які відмовлялися від військової служби з політичних чи релігійних переконань, та тих, хто ухилявся від мобілізції в трьох війнах[29]. У свій вільний час, якого він мав забагато, дідусь Петті вирощував виноград у своєму маєтку й виробляв вино у надвірних будівлях. Свою «виноробню» він звав Доу-Ханч, і то був улюблений жарт в їхньому домі. На святкових пікніках Огаст шкандибав довкола, пришльопуючи, у старезних плавках, прихопивши одну з кострубато маркованих пляшок, знову й знову наповнюючи бокали, які гості тишком-нишком випорожнювали в траву чи кущі. «То що скажете? — питав він. — Добре винце? Подобається?» Чимось він нагадував хлопчиська, який щиро захопився своїм хобі, а чимось — ката, який хотів покарати кожну жертву рівною мірою. Посилаючись на європейський звичай, Огаст пригощав вином також і дітей, а коли молоді матусі відволікалися на кукурудзу чи цікаві нові салати, він розводив водою свою резервну пляшку вина і налягав на дітей віком від трьох років, м’яко підтримуючи їх за підборіддя, якщо то було потрібно, й заливав їм суміш у рота, потім ще перевіряючи, чи вони її проковтнули. «Знаєте, що це? — питав. — Це — вино». А коли дитина потім починала поводитися дивно, він пояснював: «Те почуття, що ти зараз маєш, називається „напідпитку“. Ти забагато випив. Напився!» І останнє він уже казав з огидою, такою ж щирою, як і приязність, що він її виявляв до того. Петті завжди була старшою серед усіх дітей і спостерігала такі сцени з мовчазним жахом, але завжди залишала комусь із молодших родичів кликати на допомогу: «Дідусь знову дітлахів напоїв!» Поки матусі бігли до Огаста, щоб угамувати його та забрати дітей, а татусі в різкому тоні обговорювали дідусеву одержимість задньою частиною самки оленя, Петті нишком тікала до озера й занурювалася в його теплі води, щоб вони позбавили її можливості чути, що там робить її родина.
У тому була вся справа: на кожному пікніку десь у кухонних засіках завжди стояло кілька пляшок прекрасного старого «Бордо» з винного льоху Огаста. І це вино там лишали за наполяганням батька Петті, шляхом неймовірної кількості лестощів та прохань, і саме Рей завжди давав сигнал, мовчазний кивок головою, братам та всім іншим чоловікам, яких він запрошував на Ці свята, що настав момент для того, аби втекти звідти. Чоловіки поверталися через кілька хвилин з великими, схожими на чаші, бокалами, до краю наповненими чудовим червоним вином, а сам Рей завжди ніс французьку пляшку, в якій лишалось десь із дюйм вина, щоб поділитися із жінками та іншими, менш привілейованими гостями. Але як би Огюста не прохали, він ніколи не погоджувався дістати ще пляшку, а натомість пропонував виключно власне вино.
27