І хлопчисько розпрощався із Соротом, пообіцяв, що невдовзі повернеться і звістки, хоч які, але принесе.
Розділ 4
Де розташовані міські ворота («сухопутні», як їх ще називали в порту, що був, поза сумнівом, справжніми морськими воротами Столиці), Інтар знав досить приблизно. Але був упевнений: ось добереться до річки, що ділить місто навпіл, перейде на той бік (найкраще — Старим мостом, так шлях коротший) — а там уже кожен перехожий пояснить, як потрапити на Гончарну вулицю. Або хоча б шлях до неї вкаже — гончарі всім потрібні, виходить, і дороги до них мають бути прямі.
Спочатку все був знайоме: рідний портовий квартал, де запах риби й моря, здається, в'ївся в саму бруківку та стіни будинків, звичний базарчик, за ним зо дві вулиці з будинками-мурашниками, де на два-три нічим не обгороджені двори припадав один колодязь, потім — ремісницький квартал: Шкіряна вулиця, Ковальська Приморська (тут багато вулиць звалися Приморськими, бо їхні сестри-близнючки розташувалися й на іншому кінці Столиці), Шевська Приморська, Столярна Приморська, на якій Інтар був лише одного разу — коли причепився до трактирника торік… Усі ці вулиці були схожі одна на одну: невеличкі будинки з майстернями в одному просторому дворі, оточеному високою кам'яною огорожею. Хвіртки й подекуди ворота (не потрібні тут нікому) вдень розчинені навстіж, але в кожному дворі сидить на ланцюзі величезний, лютий з вигляду пес. Хлопчик мимоволі пригадав усі розповіді про те, що ночами ремісники ворота замикають, а собак спускають, і непереливки буде тому, хто виявиться на їхніх вулицях у непевну годину…
Інтар усе йшов та ішов, і ось уже опинився в майже незнайомих місцях. Добре, перехожі підказали, як іти до річки, але попередили при цьому: шлях далекий, до смерку дитині його не здолати.
Це Інтар і сам розумів. У кінці Столярної вулиці йому поталанило: жалісливий погонич, віз якого був навантажений туго натоптаними мішками, сам погукав хлопчака, що розгублено озирався, та запропонував підвезти, однак попередив:
— Я на Здобну вулицю їду, борошно везу. Відтіля в порт.
— А Здобна вулиця від річки далеко? Мені на той берег треба…
— Не так уже й далеко, там пряма дорога до Старого мосту. Цей тобі підходить? Чи, може, ти до Західного чи до Східного йдеш? А чи до Нового?
— Нє-а… мені Старий потрібен!
— То я тобі покажу, як іти, до заходу добіжиш, — посміхнувся возій.
Інтар подякував і видерся на воза. Їхали не швидко, але це було краще, ніж плентатися, збиваючи босі ноги.
— Здорово їхати, а не йти, — озвався він.
— Атож, ось тільки конячки з тобою не погодяться, — посміхнувся чоловік і запитав: — А що ж тобі потрібно біля мосту?
— Справи в мене там… — невпевнено відповів хлопчик.
— Таємні?
— Та ні, до дядька добратися треба, — Інтару не хотілося розпитувань.
Возій кивнув, але довго мовчати, як видно, не зміг.
— Ти, бачу, хлопчисько самостійний, у мене небіж такий само. Щоправда, молодший за тебе буде років на п'ять. Але вже видно, жвавий буде хлопчисько. Якось зайшов я до сестри в гості, розмовляємо про своє, а він у дворі взявся камінням у двері поціляти. Грюкоту від них… Мати разів зо два гукала йому у вікно, щоб припинив негайно, він уваги не звертає… Ну, вона вийшла, потиличником його нагородила, та й каже: «Ти що, не чув? Я тобі звеліла негайно це припинити!» А він очицями кліпає: «Як я міг почути за таким грюкотом?»
Інтар засміявся.
— О який! А може, він і справді не чув.
— Можливо, — легко погодився возій. — Буває так, коли людина такою справою займається, що дуже гримить….
— Або такою, крім якої нічого й знати не хоче, — підхопив Інтар. — Тоді йому на всіх начхати. От про одного капітана в нас у трактирі говорили, що він будь-якого свого матроса тільки тоді людиною назве, коли той за борт втрапить.
Возій покотився від сміху.
Так вони їхали далі, розважаючи один одного байками та жартами.
Наприкінці шляху возій почастував Інтара хлібом і сиром, тож хлопчик ще й попоїв трохи.
Возій зсадив нарешті свого маленького супутника на Здобній вулиці (вона виправдовувала свою назву десятками пекарень і запахами свіжого хліба та здоби, від яких рот у Інтара негайно наповнився слиною — аж замакітрилася голова. До речі, кам'яних стін і хвостатих сторожів тут не було). Возій пояснив йому, як пройти до Старого мосту, й побажав удачі.