Інтар розпрощався з доброю людиною та вирушив своїм шляхом, заздро косуючи на покупців, які заходили до пекарні, а особливо — на тих, які виходили звідти.
Звідси розвозили хліб, напевне, в усі кінці Столиці. Принаймні в рідних місцях Інтара пекарень він не пам'ятав (прилавки й лотки з пиріжками на свята не беруться до уваги): в родинах хліб пекли дружини та дочки, а в трактир Орама його й справді привозили…
Звідси, мабуть, тому що Івині не було коли ще й цим займатися. Інтар пригадав людей на возах, завалених хлібом, усілякими булками, пампушками й медяниками. Вони з'являлися в портових кварталах кожного четвертого дня й голосно вихваляли свій крам, який Орам і хазяї інших харчевень закуповували у значній кількості. Напевне, хліб везли просто звідси… І, видно, цим займалися працівники хазяїв пекарень… Інакше був би задорогим, якщо через перекупників.
Міркуючи про це, хлопчик повільно брів вулицею, не бажаючи розлучатися зі смачними теплими запахами. Зараз, передвечірньої години, покупки тут робили найбільше жінки, а вже вони точно скуплялися для своїх домівок… А чому ні, якщо живуть недалечко?
Інтар повернув голову праворуч і розгледів за одно-двоповерховими будинками дерева. Виходить, Міський сад поряд. Авжеж, тут він і повинен бути… А довкола нього (виходить, і від Здобної вулиці неподалік) живуть люди зі статком, там навіть окремі будинки зі своїми садами стоять, як розповідали. То будинки голів гільдій різних (а що, у голови Гільдії Пекарів теж, мабуть, там свій будиночок є!), помічників їхніх, торговців щасливих, наставників Університету (Університету звідси хлопчик не розгледів, та й не знав куди дивитися, — чув тільки, що цей величезний будинок мусить стояти біля річки, але річка ж через усе місто тече…) й інших, хто гроші рахувати вміє, але не мідяки рахує…
Справжня знать не в цих місцях мешкає, а на сході, якщо від міських воріт дивитися. Це хлопчик теж чув. А тут… Кгм, а з тутешніми мешканцями Інтар був би зовсім не проти місцями помінятися. І така смачна вулиця під боком, і грошей досить, щоб по ній з користю погуляти…
Он як та жінка, наприклад… Хлопчик заздро втупився в кругловиду товстунку років тридцяти, що вийшла з пекарні з кошиком здоби: струдлів з варенням (Інтар був упевнений, що з варенням, ніс його ще ніколи не підводив!) і ватрушок.
Біля ліхтарного стовпа на жінку терпляче чекав невеличкий пухнастий цуцик. Він побачив господиню й кинувся до неї, натяг до краю недовгий повідець, навіть став на задні лапки. Вона погладила цуцика та звеліла:
— Почекай тут, малий, мамі потрібно ще декуди забігти…
Інтар пирхнув. Якщо вона — мама, то хто ж тато? А обурений цуцик зрозумів, що господарка знову збирається відійти, й голосно, ображено загавкав.
— Ну тихше, тихше… — товстунка дістала з кошика найбільшого струдля й тицьнула його цуцикові. Той схопив, надкусив, викинув з пащі, заскиглив…
— Сиди й чекай! — звеліла жінка, віддаляючись у бік однієї з пекарень. Інтар простежив за нею поглядом. Цуцик теж. Він уже не гавкав: ліг, опустив голову на лапи. Струдель лежав перед його носом, але засмученому звірові було не до солодкого.
— У дурний пес, щастя свого не розуміє… — пробурмотів собі під ніс хлопчик. — Ну, зжер би солодке, а потім і господиня прийшла б. Ні, не заслужив він такої смакоти…
Інтар вирішив відновити справедливість і підійшов до цуцика. Обійшов навколо стовпа та швидким рухом схопив струдля. І відскочив.
Але звір, ще мить тому байдужий до подарунка господині, не стерпів такого нахабства — він стрибнув, вирвався із нашийника та кинувся на хлопця.
Такого дрібного собаки Інтар не боявся, але зайвого галасу не хотілося.
Він кинувся навтьоки, запихаючи струдля в сумку, що висіла через плече, а пес помчав за ним, заливчасто, обурено гавкаючи.
— Малий! Стій! Зупинися негайно! — почув хлопчисько позаду голос жінки, яка, видно, вискочила з крамниці на гавкіт. — Ох, та ловіть же його хто-небудь!
Інтар рвучко змінив напрямок. Він розвернувся до цуцика, дав тому стрибнути на себе ще раз і міцно схопив пухнате сіре тільце, перекинув його головою назад через плече. Песик пручався, бив і дряпав лапами, з переляку навіть не намагаючись кусатися, але хлопчик уже біг до пекарні й товстунки з голосним криком:
— Пані! Пані! Ось твій пес!
— Ох, це ж треба! — жінка підбігла, вихопила в Інтара з рук цуцика. — Маленький, золотий мій! Навіщо ж ти втік?
Цуцик дзявкнув і ображено скосив око на «ловця».