А Ола подалася виконувати доручення Інтара. Зайняло це в неї майже цілий день: найкращих переписувачів можна було відшукати тільки в тому ж таки Старому Кхаабрі, на одному з п'ятачків вічно гомінкого базару. За переписаний до останньої крапки перелік дівчинка сплатила п'ять золотих, помінявши на гроші перлину, ще три віддала за чорнило й дві товсті свічки — віск для печатки. Вона повернулася додому тільки над захід сонця, на візку — ще один золотий… Ола підраховувала кожну монету: наче зайвий золотий міг врятувати її батька, якщо в Інтара нічого не вийде. Ні, дівчинка знала: це не так, тільки не могла втриматися від підрахунків і не відкладати кожен мідяк. Нехай буде більше грошей, так спокійніше…
Вона знайшла Інтара на стайні, показала йому покупки.
— Ось!
— Молодець! — похвалив хлопчик, коли все розглянув. — Свічки й чорнильницю неси в мою кімнату, я зараз прийду. Дивися, що в мене є, — похвалився він, показуючи Олі печатку з родовим знаком будинку Мен-Риджа, — я це з кімнати Алани поцупив, поки вона в саду гуляла. Тепер підроблений сувій запечатаємо, а потім ти Алану відволічеш, а я печатку на місце поверну, і справжній перелік — теж. Слуги ж бо сплять уже…
— Добре! — радісно кивнула Ола.
Хлопчик продовжував:
— А я вже встиг відпроситися на завтра в Мен-Риджа — сказав, мені рідню відвідати треба. Він дозволив, він тепер з нами до-обрий…
Ола зітхнула.
— Знаєш, я ж збрехала Алані, що їду батька відвідувати.
— Та інакше вона б тебе не відпустила! — Інтар зміркував, як було жінці таке чути.
— Так. Але до батька я не добралася… Туди ж пускають іноді… Особливо родичів, особливо, якщо варті заплатити… Він там уже стільки, а я…
— Тобі соромно за це? — спробував хлопчик вгадати.
Ола раптом розсміялася — коротко й невесело.
— Не тому. Гірше. Знаєш… Я сьогодні зраділа, що ну ніяк не встигаю його відвідати! І що не вирвуся до нього більше, поки ми… Не закінчимо з усім цим. Я буду щаслива, якщо все вийде, якщо ми його викупимо, але я не можу… Не змогла б прийти до нього голіруч і бачити, як йому погано… Він, напевно, за мене боїться… Тривожиться… А я не можу прийти й хоча б заспокоїти, що зі мною ніякого лиха… Не можу, не сила… Не хочу до нього приходити! От що соромно, — вона замовкла. А потім запитала, безпорадно смикаючи біляве пасмо: — Інтаре, я зовсім змія бридка, так?
Хлопчисько розгублено витріщився на подругу:
— Ні, — замотав головою, — не змія… Ні, стривай. Я не знаю… Але це не тому, що ти — гадина. Це інше… Зовсім. Ти гарна!
Ола шморгнула і закусила губу. Інтар узяв її за руку.
— Ти прийдеш до нього з грішми. І він буде знову вільний. Я обіцяю.
— Я прийду… — повторила Ола.
— Ми, — уточнив Інтар. — А зараз ходімо, розтопимо свічки й поставимо печатку. Завтра я поїду з підробленим переліком до майстра Дальриба. Скажу, що від Алани посланий. Думаю, перелік буде добрим знаком для нього, і він мені скаже досить, щоб я придумав, що робити далі.
Розділ 12
На ранок Інтару було трохи страшно. Хлопчик майже нічого не з'їв, зібрався йти і з подивом глянув на повний кошик, який простягала йому Бетайа.
— А це навіщо?
— Ти ж до рідні йдеш?
Хлопчисько згадав, що казав про це вчора, за вечерею.
— Ну, так.
— Вони ж у тебе бідняки?
— Угу… Батька нема, мамка сама залишилася, — повторив придумане раніше, — ще братики-сестрички…
— Отож і передаси їм, тут їжа. Не бійся, бери, пані знає, вона сама попросила мене зібрати для них дещо… Я крупи поклала, й сала, і коріння, овочів різних…
Від такого хлопчисько навіть прокинувся. Кров кинулася в обличчя.
— Так я ж… Я ж їм гроші принесу, винагороду…
— Гроші грішми, а за гроші їжу ще купити треба. А тут — готова. Бери, бери, не соромся, нема чого тут соромитися, — куховарка лагідно погладила хлопчика по голові. — Я у твої літа посудомийкою була, то хворій матері щодня недоїдки з кухні носила.
Інтар зовсім зніяковів:
— Спасибі… Ти дуже добра…
Не взяти кошика вже не можна було. Інтар ніс його в руці, спускаючись вулицею туди, де зазвичай візники чекали на людей, і думав, куди ж його запроторити. Викинути? Недобре, хто знає, що там Алана думала, але Бетайа справді від чистого серця… Віддати? Кому?
А що, як?..
— Вони ж повинні туди пропускати людей. Родичів наприклад… — вголос промовив хлопчик, і жінка, що його проминала, здивовано скосила око. Інтар посміхнувся.