— Ага, — сказав він, дивлячись на неї, — туди й поїду.
Жінка здивовано знизала плечима й заквапилася геть. І хлопчик теж заквапився мерщій знайти візника. Він попросив відвезти його до боргової в'язниці.
Ола називала це місце борговою ямою.
Може, колись це й справді була яма в землі, глибока й сморідна, але ось уже хтозна скільки сторіч поспіль неспроможних боржників саджали у звичайну в'язницю — невисокий кам'яний будинок з грубими стінами й вузькими віконцями. Обнесено її було ще однією стіною з грубо обтесаних кругляків, а біля єдиних воріт нудьгували два стражники: один вусатий, другий безвусий, обидва при коротких мечах, зі в'язками ключів при поясі.
На хлопчика, що підійшов, подивилися з ледачою цікавістю.
— Тобі чого, блощице? — позіхнув Вусань.
— Я хочу побачити одного чоловіка. Його майже місяць тому посадили… Його звуть Низаром.
— Низар, а далі?
Інтар зміркував, що не знає родового імені Оли.
— Я… не пам'ятаю… Він родич моєї… знайомої… Шановний, у вас хіба в кожній камері по Низару сидить?
Стражник насупився:
— Або говори повне ім'я, або йди геть!
Інтар зміркував. Дістав монетку в п'ять золотих.
— Шановний, допоможи, будь ласка…
Вусань простяг руку по монету, але її перехопив Безвусий.
— Низар є, аякже. Який ти безпам’ятний, — дорікнув товаришеві, ховаючи монету. — А що в тебе в кошику, хлопчику?
— Їжа для нього.
— Ну-бо, покажи.
Інтар неохоче поставив кошик. Безвусий почав порпатися в ньому, не звертаючи уваги на розлючені погляди товариша. Вийняв зо два згортки.
— Це ми залишимо собі. Служба, знаєш, теж не мед… Ходімо, проведу тебе до Низара.
Інтар мовчки взяв кошик і рушив за ним.
За ворітьми виявився вогкий двір, а всередині в'язниці — вузькі коридори. По обидва боки від проходу — ґрати, за ними — люди… Людей було досить багато, по троє-четверо в брудній, тісній, вочевидь розрахованій на одного камері. Інтар зачудувався: скільки ж у Кхаабрі й околицях таких, хто не може заплатити свої борги? Сюди ж бо звичайних злочинців не саджають, тільки бідолах на кшталт Низара.
— Низаре! — гукнув стражник, Інтар навіть здригнувся. Подивився на чорнявого чоловіка із запалими щоками, який підійшов до ґрат. Ола не була схожа на батька. Зовсім.
— Говори, тільки коротко, — звелів Безвусий хлопчикові.
— Здрастуй, шановний Низаре, — Інтар проковтнув грудку, — я друг Оли.
Повітря тут було густе й затхле, у хлопчика дерло в горлі.
Чоловік здригнувся.
— Як моя дівчинка? Де вона?
— Усе добре із нею, — запевнив Інтар, — і буде теж добре. Вона служить в одному будинку… Я теж… Ось це звідтіля, тобі, — він показав кошик. А Безвусий відімкнув двері й кивком дозволив чоловікові його забрати.
Той узяв.
— Спасибі…
— Ну, годі! Передав — і все! Пішли! — звелів стражник, замикаючи камеру.
— Добре, йду… Може ще все налагодиться, шановний! — кивнув Інтар Низарові.
— Скажи дочці, що я люблю її дуже, — попросив чоловік поквапливо, — що… пробачення прошу! Дурнем я був останнім, а як тут посидів, багато зрозумів, я…
— Досить! — стражник замахнувся, й Низар відступив від ґрат. Безвусий узяв Інтара за плече та майже потяг до виходу.
— Я все передам Олі! — гукнув хлопчик, обертаючись на ходу.
Стражники випровадили його за ворота. Інтар постояв, ковтнув свіжого повітря, потер очі й подався шукати ще одного візника, щоб до Старого Міста швидше дістатися.
«А Бетайї, — вирішив, — кошик новий куплю».
Але раніше за кошика він купив з півдюжини різних голок.
До крамниці майстра Дальриба Інтар добрався вже перед заходом сонця. Побачив високу сутулу постать ювеліра, схиленого над чимсь біля вікна, зніяковів трохи. Постояв, смикаючи в руках перелік. Страшнувато… А якщо Мен-Ясф не повірить?
Хлопчик ще потупцяв, потім труснув головою. Повірить — не повірить… Яка користь від марних вагань? Не перевіриш — не довідаєшся.
І він рішуче ввійшов у крамницю. Швидко озирнувся: та була невеличка. Прилавок, ще один на додачу до того, що біля вікна, поряд — вузька лава, видно, для покупців. На прилавку, зрозуміло, коштовності не лежали. Видно, зберігалися під ним, у ящиках або скринях. У дальній стіні були двері: не назовні, точно. Мабуть, у ще одну кімнату, тільки зовсім уже крихітну.
Ювелір почув кроки, відірвався від срібного браслета, підняв голову.
— Що тобі, хлопчику?
— День добрий, шановний майстре Мен-Ясфе, — привітався Інтар, — я до вас від високоповажної Алани, пані дому Мен-Риджа.