Про пошуки коштовностей, про підміну переліку, про зустріч із Низаром розповів. А особливо докладно — як на базарі залишився й пробрався в ювелірну крамницю.
— І ось вони — коштовності, — скінчив, витяг і розв'язав згорток.
Наймор зойкнув. Простяг руку, взяв намисто зі смарагдами. Підняв його, помилувався, як камені на сонці грають.
— Ох, Інтаре. Небагатьом людям я повірив би, якби почув від них те, що розповів мені ти.
— Я правду кажу!
— Тихше. Вірю. Як же мені тобі допомогти, га?
Наймор замислився. Інтар розглядав його: одяг гарний, у візерунках — дорогий, мабуть.
— А тобі як живеться? — запитав він. — Ти ж іще не довчився начебто, так?
Наймор смикнув плечем.
— Я… я не вчуся більше. Покинув.
— Нічого собі! — отетерів хлопчисько. — Але ти ж так хотів! І мріяв!
Наймор кивнув з гіркою посмішкою.
— І хотів, і мріяв — усе правда. Тільки знаєш, як вийшло… Ти мені тоді допоміг, що там сперечатися. І я провчився ще рік. А потім гроші зовсім скінчилися. Я вже й туди, й сюди тикався, за будь-яку роботу брався. Тільки мені не щастило. Ще ж час на навчання потрібно було знайти — а виходить, працювати я міг тільки уривками та ночами. А за таке мало платять, до того ж, і стомлюєшся дуже. Я ще півроку тримався, голодував по-справжньому… Недосипав… І в результаті — провалив іспити. А пройти цей шлях спочатку в мене вже не вистачило сили, — скінчив він винувато.
— І ти?..
— І я додому повернувся. Помирився з батьком, покаявся перед ним. Він радий був… Я відпочив та й до родинної справи взявся. Уже чотири місяці як…
— Лихвар?
— Лихвар, — спокійно кивнув Наймор. — А воно, Інтаре, не так уже й погано.
— А раніше ти інше говорив… Що ремесло це — все одно що злодійство, та ще й законне…
— То було раніше, — спокійно відповів хлопець, хоча щоразу, як замислювався, про минуле, в нього боліло серце. — Інтаре, всі ми витаємо в хмарах, поки нам не дадуть по голові ковадлом і не скинуть на землю. Що ганебного в тому, щоб давати гроші в борг?
— Але беруть одне, а повернути повинні — більше!
— А хіба за те, що завжди є місце, де можна зайняти скільки завгодно грошей, ніякої плати не треба? — заперечив Наймор.
Інтар задумався.
— Кгм… начебто… мабуть, так…
— Ну от. Оце я й роблю — даю людям у борг. Нікого не грабую, три шкіри не деру. Ти вже повір. Я намагаюся залишитися непоганою людиною.
— І я тобі вірю, — посміхнувся хлопчик.
Наймор повеселішав.
— От і добре. Тим більше, що завдяки моєму ремеслу я знайомий з усіма гарними ювелірами. І це може придатися у твоїй справі.
— Ти щось придумав?! — радісно вигукнув Інтар.
— Так. Інтаре, ти зараз почекаєш отут, а я захоплю ці коштовності та пройдуся по ювелірах. По тих, які їх і робили. На кожному виробі є знак…
— Навіщо?!
— А от навіщо: про ці коштовності в домі Мен-Риджа знає тільки Алана, я тебе правильно зрозумів?
— Ну, так, — погодився хлопчик.
— І їй не потрібно, щоб про них довідався її новий чоловік?
— Правда, — знову кивнув Інтар.
— Коштовності купував Низар, так?
— Так.
— У ювелірів повинні залишитися його розписки. Я хочу піти до них і на підставі цих розписок отримати свідчення, що Низар дійсно купував ці коштовності, — а виходить, вони належать йому. А потім я піду з цими свідченнями до першого ж доктора права — або інакше, до нотаріуса — й він складе купчу на коштовності для Низара.
Інтар зміркував:
— І з цього паперу вийде, що коштовності — Низарові?! Й виходить, можна буде їх віддати його позикодавцям?
— Так, і сплатити його борги, тим самим, викупити його.
— А Алана? Адже він їй дарував…
— Але це ніде не записано, й свідків нема. Та й сама вона не зчинятиме галасу, ще й Дальриба попросить, щоб мовчав, — ось побачиш. Їй не потрібно, щоб про це довідалися, — ось що головне для нас.
— І розумно ж ти придумав! — вигукнув Інтар.
Хлопець посміхнувся:
— Усе-таки роки мого навчання не минули марно. А ти, Інтаре, посидь тут години зо дві. Ну, пополудні вже зможеш вийти. І тоді приведи сюди Олу. Тихше тільки та швиденько.
— Зрозумів, буде зроблено! — радо пообіцяв хлопчик.
Він відіспався в крамниці Наймора та попоїв. А коли сонце стояло вже високо, продавці поховалися по крамницях від спеки, покупців стало набагато менше, ніж вранці, Інтар подався назад у будинок Мен-Риджа. Дорогою купив Бетайї інший кошик — замість забутого в крамниці з коробами. Торговка мала б здивуватися, подумав він.