У сторожці будинку Мен-Риджа сидів Миру. Він зрадів Інтарові.
— Ой, ось і ти! А ми вже турбувалися!
— Я вдома трохи затримався, — посміхнувся хлопчик. — А тебе воротарем призначили?
— Пан звелів, — кивнув ельф, — він сам зараз нових слуг підшукує, перевіряє як слід, наскільки вони чесні. Так що раніше, ніж за два-три дні, новий воротар не з'явиться.
— А, зрозуміло! А Ола зараз де?
— З пані, рукоділлям займається.
— Он як…. Ну, я до конячок піду!
— Іди. Я за ними наглядав, поки тебе не було.
— Дякую, Миру! — Інтар зупинився. — Миру, я радий, що ми потоваришували. Це правда. Чиста правда, як щойно випрана!
— Я теж радий, — трохи здивувався рудий. — А чого це ти так… раптом?
— А, просто сказати схотілося! — хлопчик махнув рукою та побіг спочатку на кухню — Бетайї кошик віддати.
На півдорозі йому назустріч вилетів Жучок. Цуцик голосно гавкав, підскакував і стрибав на Інтара. Той присів, обійняв звіра й ласкаво гладив.
— Нудьгував тут без мене, пустунчику? Годі вже, годі, затихни, більше я тебе самого не залишу…
Жучок облизав руки й обличчя хлопчика, на кухню, зрозуміло, побіг слідом за ним.
Там вовтузилася Бетайа. Вона просяяла, коли побачила Інтара.
— А я вже зачекалася! Як родина?
— Чудово! Справи налагоджуються! За їжу дякували. Ось кошик, — Інтар вручив його куховарці. — А я піду на стайню!
— Попоїсти не хочеш? — запитала Бетайа.
— Не відмовлюся!
Він з'їв тарілку супу з великою скибою хліба, свиснув пса й подався таки на стайню, де вовтузився з кіньми до вечора. Він був спокійний: не Миру, так Бетайа повідомить Олі про його повернення. Правда, і хазяї, зрозуміло, довідаються. Але після сьогоднішнього вечора це вже буде не так важливо.
Хлопчик не помилився: коли в хазяйському будинку згасли майже всі вогні, Ола прибігла до нього, стискаючи в руці свій синій ліхтарик:
— Інтаре, Інтаре, ну що ж?! — видихнула гаряче, напівпошепки, спіймала його руку у свої змоклі долоньки.
— Усе добре буде! Звільнимо твого батька!
Ола чи то скрикнула, чи схлипнула. Інтар пригорнув її.
— Тихше, тихше! От послухай!
Поквапливо, збиваючись, він переказав їй усе, що трапилося з ним за останню добу. Дівчинка слухала мовчки, гарячково блискаючи очима.
— А він не обдурить, Наймор? — тільки й запитала.
— Ні, — твердо відповів Інтар. Так, він двічі помилився: з Халиром, з Кашимом. Але що Наймор — свій, хлопчик був зовсім упевнений.
Ола кивнула:
— То ходімо? Я готова.
— Стривай. Миру ще в сторожці?
— Так, він там ночує. Але він спить, а не вартує ночами.
— Добре. Почекаємо трохи. Однаково на базар до світанку не втрапимо. Підемо після півночі, головне, щоб до сходу сонця опинитися якнайдалі звідси. А там уже візьмемо візника до Старого Міста.
Ола погодилася.
Діти кілька годин провели в стайні. Жучок нипав по кутках, припадав носом до підлоги, голосно втягував у себе повітря й зрідка чхав та дзявкав: полював на невидимих мишей.
Інтар переказав Олі слова її батька:
— Він каже, що любить тебе. Просить вибачення. Сказав — дурнем був раніше, а як у ямі посидів, багато чого зрозумів.
Дівчинка полегшено зітхнула:
— То він більше не буде через неї мучитися! Хвала Небу! Тепер ми зможемо взяти гроші, що залишаться після викупу, й поїхати звідси.
— А куди? На село?
— Так, так, так! Повернемося назад… Там добре, тихо…
— Назад, де жили? А якщо люди про Алану запитувати будуть?
Ола зчепила пальці:
— А я відповім: моя мама вмерла.
Час тягнувся повільно. Інтар устиг навіть переказати Олі в подробицях історію свого знайомства з Наймором.
— Шкода мені його. Шкода, що в нього мрія не збулася… Він такий був… Світився весь наче. Немов твій синій ліхтарик. А тепер згас. Ґніт прогорів.
— Ти про нього, як про свічку, — ледь посміхнулася Ола. — Тільки я розумію. Перемінила людина мрію, немов ящірка шкірку. Може, й не треба сумувати? Шкірки у свій час міняються…
— Можливо, — погодився Інтар. — А я за конячками тутешніми нудьгуватиму, — він підійшов до Луня, погладив його. — І за Миру теж. Гарний він. І Бетайа — жінка непогана.
— Ага, — погодилася Ола, гладячи Жучка, котрий ревниво тицьнувся писком їй у долоні. — Й до Миру я звикла.
— Мен-Ридж, думаю, шукатиме нас, — зауважив хлопчик.
— Шукатиме, — погодилася Ола. — Сподіваюся, не знайде. Інтаре… А ти для Гончарука дуже спритний. Наймора виручив. Коштовності добув, двері замкнені відмикаєш. Хто ти?
Хлопчик гмикнув. От говориш, говориш, та так і обмовишся ненароком. Добре, чого вже там…