Як вони до вас потрапили?
Наймор подивився на Інтара. Інтар — на Олу. Ола глибоко зітхнула й склала руки на колінах.
— Бачиш, батьку… Вони…. Одним словом, ми, тобто Інтар…
— Та викрав я їх! — випалив хлопчисько.
Низар навіть здригнувся:
— Як це — викрав?
— А отак — у крамницю Дальриба вночі пробрався й поцупив. А Наймор допоміг із купчою й іншими паперами.
Низар здивовано дивився на дітей і Наймора.
— Злодійство ж — перед Небом гріх…
— А що нам ще залишалося?! — вигукнула Ола. — Ти до ями дійшов, на мене нічого не чекало, крім рабства… Та це благословення Небесне, що я Інтара зустріла, а він допомогти нам вирішив! Злодійство, може, й гріх, тільки що й у кого ми вкрали? Це наші коштовності! Твої! А ювелірові за їхнє зберігання заплачено.
— Я ж дарував їх…
— І слухати не бажаю! — гнівно вигукнула дівчинка. — Ця жінка нам ніхто, й нема чого чужій дарувати такі подарунки!
— Дівчинка правду каже, шановний, — додав Наймор. — За законами людськими й Небесними, що людина купила — те належить їй, а найстрашніші грішники — ті, хто кидає свої родини та забуває про свій обов’язок перед подружжям і дітьми заради примхи чи злата. Інтар якщо в чому й винен, так у тім, що взяв річ без дозволу, — але повернув же її законному власникові. І його вчинки — не гріх, так що й на вас гріха немає.
— Не можна було тобі рабом ставати, пане Мен-Хальфе, — промовив Інтар. — Як же Ола без тебе?
Низар ніяково посміхнувся.
— Усі ви маєте рацію. Оло… Ти ж пробачила мені?
Дівчинка міцно обійняла батька:
— Ага. Але більше так не роби, добре?
— Не буду! Ніколи! — пригорнув її Низар. — Ми поїдемо звідси, повернемося додому…
— Але я попрошу вас ненадовго затриматися, пане Мен-Хальфе, — промовив Наймор. — Ви ж були хворі… Я покликав лікаря для вас. Навіть якщо зараз ви почуваєтеся добре, хвороба може ховатися всередині. Так що нехай вас оглянуть.
Низар зовсім зніяковів:
— Ви стільки для нас робите…
— Дрібниці, — махнув рукою Наймор. — І прошу не відмовлятися: лікар невдовзі прибуде.
У саду загавкав пес. Жучок підняв одне вухо, подумав: чи не відгукнутися? Але було ліньки, й цуцик знову приплющив очі. Юнак підвівся, підійшов до вікна:
— А ось і він.
Інтар та Ола з цікавості підбігли подивитися: що за лікар такий? Вони побачили, як швидко йде доріжкою саду невисокий, кремезний, вусатий чоловік. За ним із великим кошиком поспішала білява, тендітна ельфійка, вже доросла. Інтар уважніше придивився до цих двох — і зойкнув. Фарбою залилися обличчя й вуха.
— Оло! Оло, це ж Теллі!
— Яка Теллі? — не відразу зрозуміла дівчинка. І згадала: — Та, котра ельфійка з трактиру! Так? Яку ножем ударили?!
— Вона! І лікар той! Ух ти, виходить, він її собі взяв! — Інтар у захваті кілька разів прокрутився довкруги себе. А потім раптом, як ошпарений, кинувся сходами нагору.
— Інтаре, ти чого? — Ола побігла за ним. — Ти хіба не хочеш із нею побачитися?
Хлопчик зупинився вже в коридорі третього поверху.
— Я хочу! Тільки я… я соромлюся, напевно… Оло, ну навіщо нагадувати їй про трактир, про гада Хариза? Та й перед лікарем цим мені… — затнувся, потрусив головою. — Соромно… Що як він розповість твоєму батькові про гаманець? Не хочу, щоб він знав… — хлопець поморщився. — Що менше людей знає, то краще… Та й до чого всі ці розмови? З Теллі все добре, й гаразд… А так, тільки побачимось — і вже розлучатися?
Інтар і собі не міг пояснити до пуття, чому думка про одну коротку розмову з ельфійкою заливає його фарбою від шиї до тім’я, змушує скажено стугоніти серце. Чому так солодко, так радісно бачити її, знати, що вона жива й здорова, майже до сліз боляче від цієї зустрічі? Через що серце ниє, навалюється тягар, від якого судомить ноги?
Хлопчик не розумів, що з ним діється. Він усвідомлював тільки, що йому легше зараз сховатися й спостерігати згори, залишаючись непоміченим.
— Не виказуй мене, Оло! — попросив він.
І вірна подруга взяла у свою руку його гарячу долоню:
— Не викажу, не бійся! Давай звідси дивитися!
І вони тісно пригорнулись одне до одного, сидячи на верхній сходинці, поки лікар оглядав і розпитував Низара. Теллі подавала потрібні трави й мазі: щось лікар, видно, у батька Оли знайшов, бо залишив кілька скляночок і щось довго втлумачував чоловікові. Той слухняно кивав.
— Що ж таке з батьком? — турбувалася Ола. Інтар теж хвилювався, але більше розглядав Теллі: ельфійка здавалася спокійною, була гарно вбрана, її волосся стало густим і розкішним, вона, здається, трохи погладшала, залишаючись при цьому стрункою, але худою її ніхто б уже не назвав. Вона з півслова розуміла лікаря: видно, стала йому гарною помічницею.