Прилаштувавшись біля борту, Інтар дивився на чоловіків і дівчинку, поки на кораблі піднімали вітрила, поки лунала команда до відплиття… Палуба захиталася під ногами й берег почав віддалятися, Жучок влігся подрімати, поклавши голову на чоботи хлопчика, а Інтар усе дивився, посміхався своїм, чмихав носом і м'яв у руках мотузку. А коли обличчя уже не можна було розрізнити, хлопчик кілька разів із силою провів рукавом по обличчю й пішов на ніс корабля. Він не став більше оглядатися на Кхаабр, який танув за кормою, дивився тепер тільки вперед. Мамка, Сорот, Ренні, Едрин, Арим, Данген — він незабаром побачить їх, усіх-усіх. Небо знає, що там трапилося в Сорота, через що він так поквапливо відправив його, Інтара, подалі від столиці, але хлопчик був упевнений: усе обов'язково з’ясує.
А зараз найрадісніше та найголовніше, що вони з Жучком нарешті повертаються додому!
Добре мати мудрих батьків, гарний дім, вчитися у школі, мріяти про університет і знати, що все у твоєму житті буде правильно… А якщо єдине, що тобі — — залишається, це «принеси, віднеси, забирайся геть», якщо твої друзі — жебрак, * сирота та старий сліпий злодій, якщо ти дивишся на світ не з чисто вимитого віконця ошатної садиби, а з придорожньої ковбані — то й своїх і чужих ти міряєш не вагою кошеля з грішми, а такими застарілими поняттями, як вірність, добро й милосердя.
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?