— А… Ага, — тямущий Ренні кивнув, — тоді добре.
— Ну от і пішли!
У Ренні, як і раніше, нога за ногу запліталася, але врешті-решт до вартівні вони таки добрели.
— Агов… Шановні! Доброго вам ранку! — гукнув Інтар стражників.
Один у відповідь позіхнув, другий запитав:
— Чого тобі?
— От… Ми з братиком вам дещо розповісти хочемо.
Про тих, хто дітей краде.
Стражників це побудило. Вони вже уважніше оглянули хлопчаків, потім один з рудуватою борідкою розчахнув двері вартівні.
— Ну, заходьте…
Хлопчаки ввійшли. Всередині тхнуло тютюном та шкірою, стояли біля вікна лава й стіл, на столі — глечик. Задня частина вартівні не мала вікон і була відділена від передньої частими ґратами. Ґратчасті двері защіпалися на засув і замок, ключі висіли при поясі бороданя. Видно, із цих двох він був старшим.
Двері за хлопчиськами зачинили й замкнули.
— Кажіть, дітки… Ви хто й звідки самі? — запитав бородатий.
— Я Інтар, а це Ренні, мій братик… — почав син Івини, але його перебили:
— Ренні? — обидва стражники пильно глянули на малюка. Той скулився й почервонів.
— Так… Ренорд…
— І скільки ж тобі років? — запитав другий, високий, з їдкими очами.
— Ші-ість… — малюк скулився ще більше під пильним поглядом стражника. Інтару це не сподобалося — чого б їм дрібноту цю так розглядати? Ет, чи не дати драла звідси, пошукати інших… Так запізно.
— Гаразд. Продовжуйте, — кивнув бородань. Другий, високий, і далі мовчав.
— Ренні попався таким викрадачам, і дивом утік. Зараз він сам усе розповість. Він ішов собі вулицею, нікого не чіпав і тут побачив чоловіка, пласколицього такого… Ну, Ренні, продовжуй! — Інтар штовхнув малюка в бік.
Затинаючись і плутаючись, Ренні виклав усю історію. Він знову спробував описати корабель, і знову зазнав невдачі, але й далі повторював: «Побачу — впізнаю!»
Стражники слухали мовчки, часом перезиралися й чомусь посміхались. Інтару ставало дедалі незатишніше, він щораз дужче жалкував, що вмовив Ренні йти сюди.
Нарешті малюк замовк.
— То виходить, чоловік середнього віку й величезний на зріст чорношкірий? — перепитав бородатий стражник.
Ренні кивнув.
— Спритно… — бородатий помовчав, а потім підморгнув напарникові.
Той раптом схопив Інтара за плечі, заломив йому руки за спину. Хлопчисько закричав від болю, спробував брикнути стражника. Кудись влучив п’ятою, але чоловік не звернув на це уваги, потяг Інтара до ґрат і запхав усередину. Слідом за ним туди полетів і Ренні.
Брязнув замок.
Інтар підскочив до ґрат.
— Агов! За що? Ви подуріли?
— Стули пельку, — байдуже відгукнувся бородань, піднімаючи з підлоги Інтарову сумку та порпаючись у ній. — Слуги, які обікрали хазяїв, мусять бути покарані.
— Що?! Які слуги?!
Бородатий знайшов торбинку, до якої Інтар складав свої гроші. Витрусив мідяки на долоню. Перелічив. Зсипав у свій поясний кошіль і лише по тому зволив відповісти, киваючи на Ренні.
— Цей малий негідник обкрав поважного купця, свого хазяїна.
— Неправда! — підскочив малюк.
— Замовкни, — гаркнув другий стражник. — Ти, нікчемо, не посоромився обікрасти добру людину! Він же тебе з вулиці взяв, півроку годував-напував, йолопа! А ти в нього весь виторг за два місяці поцупив!
— Тисячу золотих! — додав рудобородий. — Таку грошву!
— Добре, що чорношкірий тямущим слугою виявився, про тебе звістку по всіх постах розніс, прикмети твої! — вигукнув високий. — До вечора про це вже вся Столиця знала б! А тут така удача — ти сам прийшов. Знав же, що тебе ловитимуть, ось і вигадав про викрадення дітей, так?
— Але це правда! — закричав малюк. — Він ніякий не купець! І він мене вкрав!
Стражник розсміявся. Однак хлопчисько зовсім дурний, раз вважає, що хтось може сприйняти серйозно такі нісенітниці. Він пригадав, як пан Наоб Лоос кілька разів навідувався до них — не із цієї нагоди, а набагато раніше. Поважний купець дбав про долю дітей-сиріт, малих безпритульників. Він, як добре знали стражники, віддавав частину свого часу прилаштуванню таких дітлахів у гарні будинки слугами або на інші роботи, наприклад, у Храми, та просив їх повідомляти про всіх затримуваних бездомних хлопчаків і дівчисьок. Пан Лоос навіть сам приїздив по них. Кілька разів у супроводі старших жерців найбільших столичних храмів. З дітьми він бував постійно м’який і добрий, незважаючи на те, що ті аж ніяк не завжди відповідали належною повагою та ввічливістю.