Його нудило. Здається, обдер ліве стегно до крові — так саднило. Боліло ще багато де, тільки розбиратися було ніколи.
Треба в кущі залізти подалі, от що… Там, де вони пролізли, Наобу і його слузі нізащо не протиснутися. А якщо відповзти ще далі, то їх і не знайдуть, хіба що з собаками. Але де Наоб зараз собак візьме? Ніде йому!
Хлопець переконався, що голова перестала макітритися й поповз уперед по опалому листю.
Чагарник розрісся густо вздовж берега. Інтар проповз трохи й раптом відчув, що під пальцями земля йде кудись униз. Він поляпав перед себе рукою, розкидав листя й побачив яму — не надто глибоку й широку, але якщо їм із Ренні влягтися тісно, на бік, то вистачить… А згори їх сховають гілки, й ніч допоможе. Так, отут їх точно не знайдуть!
Так само поповзом Інтар повернувся, потрусив Ренні за плече:
— Агов! Отямся! Ховатися треба!
— А-а? — малюк сів і закліпав. — Чого? Куди?
— Туди! Ну, повзи за мною, — Інтар смикнув приятеля за сорочку. Ренні слухняно почав рачкувати слідом. Удвох вони дісталися до знайденої Інтаром ями. — Давай туди! — Ренні він просто зіпхнув униз, сам ляпнувся поруч, подумав і заходився здирати із приятеля мокрі сорочку й штани.
— Агов… Навіщо? — той спробував пручатися.
— А на те, що тебе в цьому холод до кісток пробере, гірше, ніж якщо голий будеш, ще кашляти почнеш, коли не слід.
Інтар і собі роздягся, одяг зім'яв і запхав на саме дно ями, по тому влігся біля Ренні, далі знов підвівся та взявся нагортати згори розкидане спершу листя. Незабаром обидва були присипані ним. Тепер намагалися не ворушитися й навіть дихати тихіше. Щоб займати менше місця, Інтар обійняв Ренні зі спини, пригорнувся до нього, а малюк підтяг коліна майже до підборіддя. Інтар зробив те саме.
Лежали так досить довго, майже висохли й зігрілись, Інтар почав навіть дрімати…
Розбудили його голоси.
— Тут оглянути треба все! — гримів Наоб, видно, розлючений не на жарт.
— Напевно, пане, потопилися вони, — заперечував хтось.
— А якщо ні? Якщо живі? Я за що вам плачу?
— Та шукаємо, пане, шукаємо вже…
Здається, Наоб винайняв помічників… Зважаючи на кроки й голоси — двох-трьох, кого зумів знайти так швидко.
Голоси наближалися. Інтар стисся й замружився. Поруч поворухнувся Ренні, стис його руку.
На хлопчачу схованку впав відблиск вогню смолоскипа. Хтось, зважаючи на звуки, тицяв навмання в чагарник ціпком, ворушив гілля.
«Тільки б пронесло, тільки б, тільки б…» — повторював подумки Інтар.
— Отут нікого, — буркнули, як здалося, над самою головою. Хлопчисько ледь не зітхнув полегшено, але спохопився й затримав подих: бракувало ще, аби зараз помітили!
Світло зникло, й голоси віддалилися потроху, а далі й зовсім стихли. Останнім, що чув Інтар, були переконливі міркування невідомого «рятувальника»:
— Та потопилися вони, правду кажу вам, пане добрий. На дні тут каміння та всіляка погань, може, голови й попробивали. А то й просто води наковтались, а чи ж багато таким дрібним треба?
Відповіді Наоба хлопчиськові розібрати вже не вдалося.
Розділ 6
Чорний шестиногий жук повз по Інтаровому плечі. Звідтіля він перебрався на шию, далі — на щоку, лоскочучи своїми дряпучими лапками. Хлопчик змахнув жука й рвучко сів. Протер очі кулаками, потягся, охнув, тихо вилаявся: сон пішов, а біль залишився. До болю в стегні додався ще й інший — гострий, що ривками віддавався у спині, нижче лопаток.
Був уже не ранній ранок. Інтар глянув на небо, зважив: майже полудень. Сонце високо, тепло майже по-літньому. І тиша…
Поруч заворушився Ренні. Потім підвівся на лікті.
— Уже ранок, так?
— Ага. Доброго ранку тобі.
— А хаз… Наоб пішов? Зовсім?
— Пішов, — кивнув Інтар, — і нам, загалом, уже час…
Іти куди-небудь.
Ренні вишпортався з листя:
— Що, просто зараз?
— Ну, не відразу… — Інтар витяг їхній одяг, розправив. Той як був мокрим, так і лишився. Хлопчисько розклав його на землі.
— Треба підсушити…
Ренні подивився на це й знову закопався в листя.
Інтар подумав і теж поліз туди. Там було затишніше.
Малюк посунувся, пускаючи його.
— Мені йти нема куди. А тобі… куди? Додому?
— Нє-а. Мені в справі. Чоловіка одного відшукати треба, я обіцяв.
— А-а-а…. — простяг Ренні.
Він пригорнувся до Інтара, гріючись. Розпатланий, замурзаний у болоті, поцяткований численними синцями хлопчак здавався зовсім жалюгідним і маленьким. Як кошеня покинуте.
Інтар обмацав себе, оглянув, наскільки міг, і зміркував, що й сам зараз більше схожий на дике демоненя…