Ренні мовчки чмихав носом.
— А хочеш зі мною піти? — запитав Інтар. — Краще кудись, аніж нікуди. А потім придумаємо що-небудь…
Майнула думка: а чи не прилаштувати Ренні в Гільдію Збирачів? Ті все-таки не такі перебірливі, як решта, приймають часом і чужих, особливо, якщо дрібні та дуже здібні трапляються, або якщо хто зі своїх за нього проситиме… Арима підбити можна, він зрозуміє.
А Ренні посміхнувся, збадьорився відразу, закивав:
— Ага, хочу! Спасибі! А що за людину ти шукаєш?
— Його звуть Айхамом, він живе на Гончарній вулиці. Мені йому дещо передати треба.
— А Гончарна вулиця звідси далеко?
Запитання було слушне. Інтар підвівся й закрутив головою.
— А… хто її розбере… Уф, чуєш, нам пощастило — ми ще й досі на тім бережу… На тім, що мені потрібен. А тепер слід перехожих розпитувати. Я тільки знаю, що та вулиця не біля річки. Ти як, іти можеш?
— Можу. Ось тільки одяг…
— Доведеться перечекати…
Непомітно для себе хлопчиська знову задрімали, а прокинулися вже посеред дня. Сонце зовсім розжарилося, пекло, начебто й справді літо. Інтар виборсався з листя, помацав одяг. Ну, вогкуватий іще, але вже можна надягти…
— Агов, малюк! Уставай! Іти можеш?
Ренні протер очі, підвівся, обтрусився, вибрався із кущів.
— Можу. А ти як?
— Усе гаразд начебто. Тільки глянь, що в мене на спині?
Ренні подивився.
— Там здоровенний синячисько… На півспини.
— Ага, ясно… — Інтар накинув сорочку, перевірив стегно: там, де була здерта шкіра, вже з'явилася кірка.
— Нічого страшного, — зітхнув він полегшено.
— І в мене нічого, крім синців. Легко відскіпалися, — зауважив Ренні.
— Це точно! Ну, пішли?
— Пішли!…Інтаре!
— Що?
Ренні погладив його плече.
— Спасибі, що ти мене врятував. А то я втопився б.
— Ой, знайшов що згадувати, — відмахнувся хлопчисько. Але йому все-таки було приємно, що Ренні про це не забув.
Хлопці, як могли, почистилися від листя й болота, пригладили один одному волосся, витрусили штани й сорочки перед тим, як надягти, але все одно вигляд у обох після нічного купання був такий, що будь-який збирач позаздрив би…
Берегом пройшли досить далеко від мосту й тільки потім вибралися на набережну. На щастя, вдень людей було небагато: кожен своїм ремеслом займається, на вулицях більше старі та дітлахи… А так, якщо хто куди й іде, то в справі. Хлопчиськам було на руку, що на них не особливо звертали увагу на вулицях поблизу річки: раптом ще хто в них учорашніх потопельників упізнають? А Небу відомо, що Наоб про них людям нарозказував…
Тож Інтар тільки радів, ідучи майже порожніми вулицями. Спочатку хлопчиська йшли повз ті самі невеличкі будиночки з садами, потім опинилися були біля пам'ятної обом базарної площі, але туди вирішили не потикатися: а раптом стражники їх помітять? Тож повернулися трохи назад, пірнули у вузький завулок, який зненацька виявився довгим, і з нього вже потрапили у квартал, де багатоповерхові будинки з крихітними віконцями (видно, тут комірчини здаються, — вирішив Інтар) стояли тісно один до одного й не було розгороджених дворів, але вулиці поширшали, хоч на бруківці стало більше вибоїв.
Колодязі тут теж були просто перед будинками — кожен припадав на два-три.
Інтар побачив, як від одного з них поспішає з глеком охайне дівчатко років десяти, і гукнув:
— Агов, де тут Гончарна вулиця?
Дівчинка з побоюванням глянула на нього:
— Там, далі! Прямо! — міцніше схопила свого глека та кинулася бігти.
— Налякав ти її… — зауважив Ренні.
— Угу, я ж казав: вигляд у нас із тобою…
— Так отож. А я їсти хочу…
Інтар згадавши, як рудий стражник загріб його заощадження, й від злості копнув якогось кругляка, охнув, застрибав на одній нозі.
— Ти ногу забив? — стривожився Ренні. — Сильно?
— Ні. Не надто…
— А ти чого? Через свої гроші, так? — здогадався малюк.
— Ага…У, гади…
— Га-а-ди… — протяг погоджуючись Ренні й відразу скрикнув: — Ой, дивися!
На місці відкинутого Інтаром каменя виявився кошіль: з вигляду новий, тугий, із оксамиту.
— Нічого собі! — син Івини схопив подарунок долі. — Хтось його тут приховав! Невже з грішми? — він потрусив кошіль і відразу розчаровано протяг: — Ет, не таланить! Порожній!
— Зовсім? — Ренні потягся до знахідки, взяв її в Інтара з рук, розкрив, перевірив, навіть вивернув.
— Зовсім, — і зітхнув.
У животі запекло ще дужче. Стало кривдно так, начебто його обікрали. Малюк уже розмахнувся, щоб викинути кошіль, але Інтар перехопив його руку.