Поки він бігав за Аримом, Інтар і Данген, не гаючи часу, відірвали дошку, й худорлявіший Інтар заліз усередину, наповнив акуратно наколеними полінцями й ту саму сумку, з якою бігав на базар, і скинуту куртку (їй похапцем зав'язав рукави). Сумку й вузол пропхав до Дангена, виповз сам, хлопчиська підхопили ношу й поквапилися забратись, бо побачили, що сторож повертається.
Вони зустрілися з Аримом на колишнім місці.
— Ну, ти молодець! — Інтар поплескав друга по плечі. Дрібний пил здійнявся в повітря.
— Агов, ти весь у пилюзі від дерева, — засміявся Арим.
— Не весь! А тільки руки… й ноги… і живіт… і боки… це курява осіла, поки я куртку натоптував… О, спина чиста, здається, — Інтар закрутився, намагаючись розгледіти себе. Данген обійшов його навколо.
— І на спині теж є…
— А! — Інтар відмахнувся. — Виперу все потім. Зараз треба дрова Сороту відтягти. Пішли?
— Пішли! — Арим і Данген підхопили вузол із куртки. Він був набагато важчий за сумку, яку Інтар тяг сам.
Дісталися до будинку Сорота, витягли вантаж сходами. Інтар постукав. Потім ще, і тільки з другого разу почувся голос старого крізь двері:
— Хто це?
Інтар назвав себе.
— Я тут із друзями, ми принесли дечого!
Сліпий відімкнув. Діти внесли дрова. Інтар замкнув двері, й вони втрьох склали біля каміна акуратний стосик.
— Днів на вісім вистачить, якщо палити потроху, — визначив Данген.
Інтар поклав кілька полін у грубку.
— Зараз затопимо! Шановний, вогонь є?
Досить розгублений Сорот знайшов і подав хлопчикові кремінь і кресало. Інтару довелося пововтузитися, але ось полум'я нарешті спалахнуло й весело затанцювало, наповнюючи кімнату теплом.
Данген поставив плетений стілець ближче до вогню.
— Сідай, шановний.
Сорот підійшов і сів. Зітхнув.
— Ох, хлопчики… Де ж ви стільки дров здобули?
— Не турбуйся, шановний, платити тобі за них не доведеться, — засміявся Інтар. Спробував витрусити сумку й свою куртку. Виходило кепсько. Інтар уявив, що скаже мамця, коли побачить це, і якось відразу заквапився назад у трактир.
— Час мені, мабуть. Я піду!
— На розправу? — засміявся Арим. — Може, перечекаєш трохи?
— Hi-і… очікування страти гірше за саму страту, — Інтар не пам'ятав, де й від кого почув ці слова, але зараз вони виявилися дуже доречними.
— Та ми тебе проведемо, смертнику, — запропонував Данген.
Хлопці попрощалися із Соротом. Той дякував, намагався віддати Ариму чи Дангену свого останнього мідяка, й маленький жебрак уже був простяг по нього руку, але наткнувся поглядом на красномовний кулак Інтара й відмовився.
До трактиру хлопчиська йшли разом. Там Арим почав зітхати, що голодний, тож Інтар прослизнув до себе та виніс приятелеві копчену рибу й довгого сухаря. Арим цим вдовольнився та побіг на робоче місце, жуючи на ходу. Данген теж заквапився назад, торгувати.
Інтар постояв ще трохи на вулиці, проводжаючи приятелів поглядом, покопав камінчики й нарешті відважно рушив у бік кухні — до матері на розправу.
На його лихо, Івина саме підмітала підлогу. Хлопчик увійшов і зупинився на порозі.
— Ма, я тут. І зовсім не пізно.
— Ну й молодець, що слуха… — жінка озирнулась, побачила сина й сплеснула руками. — Ти на кого схожий?! Тебе де носило?!
Інтар миттю розгубив усю рішучість, розвернувся до дверей і намірився був утекти, але мати схопила за рукав.
— Ану йди сюди, паливодо!
— Ай! — віник відплати опустився на спину Інтара. — Мамо!
— Ти на що куртку перетворив? Ти на себе поглянь, шибенику! Бісе комірний! — міцно тримаючи сина за плече, матуся так ретельно орудувала віником, що витрусила куртку за кілька хвилин, але хлопчиська не відпускала.
— Мамо, ну годі, на мені ж її вибивати незручно! — просився хлопчик, однак Івина на умовляння не піддавалася. Від образи Інтар навіть зарюмсав. А тут ще в двері зазирнуло кілька цікавих завсідників трактиру, і їхній регіт розкотився по кухні.
— Влаштувала хлопчакові лазню! — зауважив хтось..
— А верещить, як порося недорізане!.. — відгукнувся інший.
Від злості й сорому Інтар завив уже без слів і так люто почав видиратися в матері з рук, що та, стомлена не на жарт, нарешті відпустила його. Хлопчик утік до себе, упав на постіль обличчям униз, із очей покотилися злі сльози. Отак завжди: що дужче стараєшся, то більше отримуєш за це — віником! Та ще й іржуть усякі…
— Самі вони кабани! Жеребці, пацюки з помийниці! — шепотів він, витираючи мокрі очі.
Хотілося сховатися від всіх кудись подалі, не бачити більше нікого, ніколи…