Але довго відсиджуватися хлопчикові не дали. Мати покликала його, звеліла припинити рюмсання та впрягла в роботу.
До пізнього вечора Інтар мив посуд, тягав воду, наглядав за кашею, що кипіла в казанах, обслуговував відвідувачів у залі.
А на ніч у Івини знову залишився гість, тож її син подався просто у свій прикомірок і заснув, щойно повалився на матрац.
Розділ 3
Зранку все пішло второваною колією: підмести, протерти, подати… Але, пам'ятаючи вчорашню обіцянку, хлопчисько працюючи все прислухався до розмов у трактирі — чи не шукає хто Сорота, чи не запитує про нього?
Однак нікого не було. Від цього Інтару чомусь стало ніяково, ніби він сам у чомусь підвів старого. Хлопчик дочекався тихої полуденної години й знову вшився та поніс чвертку хліба й торбинку пшона. Заразом і заощадження свої взяв, раптом придадуться!
Цілу дорогу до будинку Сорота хлопчик біг — хотілося все-таки повернутися раніше, щоб мати не так гнівалася, — і коли постукав до старого, дихав важко. Сорот це почув.
— Ти чому так захекався, хлопчику? — запитав, пропускаючи Інтара в кімнату (цього разу там було тепло).
— Та я з дому… ну, щоб швидко… Ху-у-ух… — Інтар відсапався. — Я тобі хліба приніс, шановний. І пшона.
Кашу зварити можна.
— Інтаре… — Сорот тільки руками розвів. — Ти що, на кухні вашій це поцупив?
— Ага. Не хвилюйся, шановний, від хазяїна не убуде, — Інтар, особливо не запитуючи дозволу, відшукав у кімнаті казанок і глечик для води, майже порожній, збігав униз, де у дворі був колодязь, води набрав, казанок сполоснув, повернувся назад і поставив на вогонь воду для каші.
— Моторний ти, — Сорот уважно прислухався до рухів хлопчика, — спасибі тобі. А скажи, сьогодні…
— Ні, шановний, ніхто про тебе не запитував…
Сорот мовчки кивнув. Потім закашлявся. Сьогодні він здавався ще старішим, ніж учора, здавалося, йому було важко ходити. Хлопчикові стало зовсім паскудно на душі.
— А раптом твої друзі того… ну, не гнівайся, шановний, але вони ж і покинути могли. Вирішити, що годі їм на старого витрачатися… — хлопчик раптом помітив, що долоні в старого дрібно тремтять, і негайно виправив себе, — або щось… і справді затримало їх, і вони ще прийдуть!
Сорот мовчав.
— А де вони живуть?
— Далеко. Майже на іншому кінці міста.
Інтар аж свиснув. Столицю Імперії за день від краю до краю не пройти. От за два дні, мабуть, так… На візку, хіба що, за день проїхати можна, тільки найманий візок у таку далечінь менше золотого коштувати не буде — а звідки в старого золотий? У самого Інтара було накопичено (рахуючи вчорашній базарний день) всього-на-всього два срібняки, та ще шість мідяків — до золотого семи срібних і чотирьох мідних монет ще бракувало, це хлопчик відразу порахував.
— Біля міських воріт, чи що? — перепитав він для певності.
— Так, у тих кварталах. На Гончарній вулиці… А ти чого запитуєш?
— Та я так, просто… А як їх називати, друзів твоїх, шановний?
— Інтаре! — вигукнув сліпий. — Ти часом не податися туди надумав?
— Я? Зовсім ні, я так, із цікавості…
— Інтаре! — Сорот зробився раптом дуже суворим і схожим на матір. — Викинь це з голови.
— Що викидати, там нічого й не було…
— Інтаре! Ти ще замалий сам-один подорожувати Столицею.
Хлопчик зітхнув. Ну так, звісно… Нібито він від матері мало наслухався про карети й вершників, які на широких вулицях мчать нестримно і коли зіб'ють роззяву якого, то вже на смерть… Лякала Івина сина й псами, яких уночі багато хто, особливо в ремісницьких і торговельних кварталах, випускає на вулицю, — порвуть же на шмаття, тільки побачать… Та й уночі в місті просто небезпечно: мало кому в лиху годину трапишся на очі, ще побачиш щось не те або почуєш — і за життя твоє не дадуть і мідяка…
Останніми місяцями до цих страхів додалися ще й викрадачі дітей.
Інтар чудово розумів, лякають його не задля того, аби полякати… Он і Сорот знає, що є чого побоюватися…
Але так же й на вулицю не вийди, бо раптом камінь із даху полетить і голову проб'є! Бувало ж і таке… Он два роки тому одному невдасі вм'ятину в черепі залишив хоча й не камінь, так шмат замороженої яловичини, який господиня відмерзати на підвіконня виставила, а він візьми та й звалися…
А в морі скільки людей щомісяця тоне? Та однаково Інтар купатися бігав щоразу, як нагода траплялася, і аж ніяк не він один…
Коротше кажучи, вирішив про себе хлопчик, вовків боятися — в ліс не ходити.
— А я зовсім і не самотою! — знайшов нарешті, що відповісти.