Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.
А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.
Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тут – ставлять її завідуючою дитсадочка…
– Це ж така відповідальність! – дивується Ніна.
– Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покине – мені не страшно.
– І що, ти…
– Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили… Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.
– То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?
– Пробачила і геть усе чисто забула!
– Я за тебе дуже рада!
І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.
Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.
Червоне плаття
Немає таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всі інші живуть так само.
Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.
– Куди в селі тобі те плаття? – журилась її мати. – Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?
– Ну купіть… Купіть мені! – канючить.
– Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.
– Отаке вигадала! – так само й батько.
Тільки старший брат утішив малу Маланку:
– Я колись тобі куплю те плаття!
Та й забулося.
Підросла.
Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плести – мамо рідна!
Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше свято – а хоч і весілля! – то непримінно йдуть і біжать до Маланки.
– Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.
– Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!
– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.
І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.
– Ось, маєте! – віддає нареченій.
– Яка ж краса! Очей не можна відірвати.
– Щоб щасливі були у парі…
– Ой, дякуємо!
– Зажди! – переб’є Маланка. – Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!
Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!
Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!
– От уже горить у вашої дівчини в руках робота, – переказують Маланчиній мамі люди.
– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…
А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапу – і гайда сапати буряки, пішла у ланку.
– Що ні, то ні! – якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.
– Поїдеш учитися! – каже.
– Та нізащо!!! – звереснула Маланка. – Я ні ногою із села!
– Тобі ось-ось – та й двадцять років, що собі думаєш?! – кричить на неї брат. – Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?