– І не кажи, не поїду!
– Мамо, батьку? – розвів руками брат. – Я п’ять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?
– А що я скажу? – знизує плечима мати. – І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.
– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.
Та й поїхав…
А саме весна, у берегах заспівали солов’ї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.
– Ти куди це на ніч? – питає мати.
– Піду трохи до дівчат.
– Ото вже, дня немає? – бурчить батько.
– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!
– Як наробилась, то лягай спати!
– Ніч довга, висплюсь!
І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не в’яже та не плете квіток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.
Аж тут приїздить брат.
– То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!
– Куди?… Не хочу я вчитися…
– А це ж чому?
– Бо я… бо я скоро піду заміж.
Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її плекали і ростили, щоб була біля них – і розрада, й допомога. Щоб робила, як усі люди, бо там, у місті, без батьківського ока, гляди, ще розледащіє, а тоді сором і обмова. Ні, таки вийшло на добре для батьків, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько біля них.
– Слава Богу! – радіє мати.
Але брат іншої думки, аж на виду потемнів, зробився хмурий.
– Хто він?! Кажи, як його звати! – приступає до Маланки, боїться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще із сватами у хаті не був, а ти вже кажеш про весілля?
– Та це… Це ж Павло, ти знаєш, він трактористом у сусідньому селі робить.
– І оце ти хочеш йти заміж за тракториста?! Тьху! Не буде ніякого весілля!
– Сину… – спиняє мати.
– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, і піде за тракториста заміж?! Ні, нізащо!
– Та яке там добро, у тому місті? – ще хоче збити батько.
– О, тату, не кажіть, як ви не були й самі не бачили! Люди у місті живуть, а у селі – тільки животіють. Немає ніякого в селі добра, тільки робота й робота, і більш нічого. А Маланка має талант, не дам їй життя занапастити!
Син дорослий – батьки тільки зітхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зірве із себе хустку, пхає до рота, щоб не ридати, та труситься уся і стогне.
– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у місто!
– Не поїду, хоч ріжте мене… я важка, у мене буде дитина…
– Он як?!
І так-таки зосталася Маланка біля батьків, у селі, вийшла заміж. А що мав брат вдіяти, як дитина? Та тільки народилася маленька Настя, минуло ледве два місяці, й Маланка мусила виходити на роботу, він нагадав про своє:
– Вступатимеш хоч до педагогічного, на заочне! – навідався весною. – Бери атестата, та й поїдемо.
– Ой, не можу, мене чоловік не відпустить, – відмахується Маланка.
– Оце так?! Ну, як знаєш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспі ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звідти проситися.
Так і сталося! Чомусь усі біди і вся робота упала на Маланчині плечі відразу ж по від’їзді брата. Усі напасті і знущання, які тільки можна було стерпіти у колгоспі, Маланка терпіла. Якось так повелося від того дня: у полудень дівчата і жінки обідають, а Маланці бригадир дає додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всі після роботи йдуть додому, а їй аби ще одна година, та й то б не встигла.
– Що це за робітниця?! – щомиті стоїть над головою і соромить її начальник, підганяє. – Як так будеш працювати, то підніматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчій!
Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвіртку, а там – починай нову зміну! І за місяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери і лягай в лікарню, не жінка, одна тінь стала.
– Та що ж це таке зі мною? – жаліється вона чоловіку і плаче. – Я ж як усі працюю, а виходить, що ледащо?
– Ну… Будь моторніша, чи що…