– А! То це ти мене на нього проміняла?! – як скрикне раптом Христя, а тоді як брязне малим об ліжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!
До кімнати убігли дядько Славко і мама, увімкнули світло, а тут таке.
– Що це ти тут витворяєш?! Що ти собі надумала, зізнавайся!!! – замість заспокоїти доньку, кинулася до неї з кулаками мама. – Ти чого лізла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!
Дядько Славко ледве-ледве відтягнув маму від Христі, а то б побила. Цілу ніч Христя сиділа малопритомна у своїй кімнаті, руки у волосся, і думала, думала. А вранці зібрала речі, і дядько Славко повіз її здавати документи до музичного училища і там же зняв для Христі квартиру.
– Поживеш поки що тут, ось тобі гроші на перший час, буде ще треба, то дзвони.
– Дякую…
Із того міста Христя додому більше не повернулась. Півроку вона сумлінно вчилася, а потім – улаштувалася танцівницею у нічний клуб, почала отримувати чималі і легкі гроші та й покинула навчання.
Була красунею, у вісімнадцять таки вийшла заміж. Народила аж п’ятеро дітей. І ніколи нікому не розказувала про маму. Коли питали, то відповідала, що сирота. Аж коли була вагітна шостою дитиною, зізналась подрузі, що має сина.
– Тільки я його давно не бачила, народила ще дитиною.
– Чому ж тепер не поїдеш? Невже не сумуєш? Невже не цікаво подивитися, яким він виріс?
– Ось маю за нього від мами намисто, – сказала Христя і дивно посміхнулась.
Таємниця
Щастя не має історії, і митці будь-якої країни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закінчують словами: «Вони були щасливі!»
Та ще й назвали її – Параска!
І хоч не в імені щастя, та все ж…
Таке ім’я було у батькової матері, ото й назвали доньку – на честь неї. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як її назвали. І всі довкола.
Аж поки… Якось діти гралися на купі піску, й одна дівчинка, аби із чогось посміятися, знаєте ж, як воно бува в дитинстві, вигукнула Парасі в обличчя:
– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..
– Замовкни! Не дражнись!
– Ото вже у тебе ім’я, як баба Параска і баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.
– Бе-бе-бе, баба Параска! – підхопили інші.
– Баба Параска!
Всі сміялися.
А вона…
Одно сміється, а інше від сліз трясеться – це про неї.
– Не кажіть так! – стиснула кулачки.
А вдома розлилалася слізьми:
– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.
– У тебе дуже гарне ім’я, – пробували угамувати.
Та де там!
Якби ж то воно тільки тим та й окошилося, а то…
Вийшла Параска знову – на вулицю, до дітей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.
Параска й справді плаче.
– То й не йди до них гуляти, ну їх, тих дітей, лихі, – обняла мама. – Ось я краще тобі олівці куплю, сиди собі й малюй, і більше втіхи.
Так і зробила. Поїхали у район – бо жили в селі – вибрали аж два альбоми, коробку олівців, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотіла малювати, але батькам раніше усе було не до того. А тепер – саме час!
А у дворі зацвіли мальви, маленькі попід тином чорнобривці аж вбирають очі, а ще – матіоли увечері, сальвія, майори, ранні флокси, кручені паничі поплелися аж на вишню, скрізь у траві – нагідки, настурції, гвоздики!.. День запалюється у вікні – Параска біжить у двір, малює. На вулицю не йде.
А сільські діти – от цікаві ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далі – вже й лізуть у двір:
– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?
Вона ж – мовчить, сопе сердито.
– Параско? Ти не чуєш? А ми думаємо, десь тебе немає, а ти тут!
– Он стаємо в цурки-палки грати, Мишкові нема пари, то виходь.
Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж і в райському саду погано. Зітхнула, підвела від альбому очі:
– А чому ви мене дражните?
– Більше не будемо, не сердься!
– Правда, не будете?
– А що то у тебе в альбомі? Можна подивитись? – та й обступили.
А там і справді, як у Катерини Білокур – квіти живуть і дишуть. Хоч і намальовані на звичайному папері, олівцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери і знімай собі на букети.