Така практика була поширена у партійних працівників і районного рівня. Навіщо винаходити велосипед, якщо заходи повторюються з року в рік. Дістав стару постанову, переписав її. Щось додав, щось викреслив. І документ готовий.
— Тоді про яку перебудову ми говоримо, — зробив висновок Іван Іванович. — Значно легше управляти людьми за допомогою страху, а не переконання. Залякати, посадити, розстріляти.
— Ось тому Михайло Сергійович і закликає нас покінчити зі старим, — висловив свою точку зору інструктор.
Миколі Семеновичу приїлися ці розмови. Він з розумним виглядом спробував їх перевести на іншу тему.
— А правда, що інструкторів зараз КДБ перевіряє? — запитав секретар парткому у Степана Івановича.
— Тільки кажуть, але не перевіряють, — відразу переключився на іншу тему Степан Іванович. — КДБ займається перевіркою завідувачів і вище.
— Неприємна це річ, — продовжив розмову Руднєв. — Пам'ятаю, як мене після війни тягали. З'ясовували, чому дружина перебувала на окупованій території, чим вона там займалася. Не дай бог, вам пережити таке. Начебто ми всі свої люди. Але перед тобою сидить звичайний слідчий, у якого вже є установка і шиті білими нитками звинувачення, що ти в чомусь винен перед державою і своїм народом.
Іван Іванович на хвилину задумався, не втримався, заплакав. Витер грубої рукою сльозу.
— У чому був винен я?! У чому була винна моя дружина, що не змогла виїхати з окупованої території?! На фронті все було ясно. Є друг, є ворог. Або ти його, або він тебе. А тут якась страшна пелена, зіткана з допитів, підозр і звинувачень. Принижують тебе, ставлять ні в що. Начебто і не людина ти, а політично неблагонадійна істота. Такого приниження, панічного страху не відчував навіть на фронті. Слава Богу, що вам не довелося пережити таке.
– І нам дістається, — сказав Степан Іванович. — Тільки в менших розмірах. Не з такою жорстокістю. Якщо ти інакше мислиш, ніж в ЦК, значить ти ворог. Можуть вислати з країни або в психлікарню відправити. Я сказав на сході, що не можна розчерком пера покінчити з пияцтвом. І відразу став неугодний партійному керівництву. Я б міг промовчати. Аби мене не діставали. Та пропади вона пропадом, ця боротьба з пияцтвом і алкоголізмом, але хтось повинен зупинити цю дурість. Якщо не я, то хто?! Або ми країна дурнів!?
— Стьопа! — сказав Іван Іванович, — я дуже радий, що ти за свої переконання не потрапиш до в'язниці, тебе не згноять на Соловках. Найбільше, що ти можеш за це отримати, тебе можуть вигнати з роботи. Це — не так страшно!
— Пам'ятаєте Воловікова, приємний такий у спілкуванні чоловік, — згадав Микола Семенович. — Його призначили завідувачем відділом райкому. Місяць пропрацював — звільнили. Виявляється, перевірку не пройшов. Це так на нього вплинуло, що виїхав з району. Це ж знущання над людиною.
— Скільки знущань, принижень довелося пережити нашому поколінню! — додав Іван Іванович. — Створять завісу секретності, напустять туману на людину — політично ненадійний. І все тут. Варто тільки йому сказати хоч слово не так, як диктує партія.
— Страх і насильство — основні методи керівництва нашої партії, — погодився з ним Степан Іванович. — Не можеш працювати — навчимо, не хочеш — примусимо! Може, Михайло Сергійович введе економічну зацікавленість. Щоб кожен комуніст і безпартійний трудівник поступав за своїми переконаннями.
Поступово розмова перейшла на інші теми. У хід пішли жарти, анекдоти, розповіді про різні пригоди.
Потім мова знову зайшла про серйозне — про колгоспи, про те, що люди бідно живуть, десятиліттями працюють в очікуванні раю, чи не краще вести справу поодинці.
— По-моєму, колгоспам треба дати свободу, — сказав Іван Іванович. — І все буде нормально. Ви ж тільки подивіться. У нас все забирають за копійки. Йде справжнісінький грабіж. А якби людям дали свободу — з ким працювати, як працювати, продавати чи не продавати свою продукцію, якщо продавати, то за яку ціну, — життя селян докорінно б змінилося.
Підготовка питання на бюро закінчилася пізно ввечері. Трохи тепленького відвезли Степана Івановича додому.
На наступний день інструктор порився в столах і дійсно знайшов кілька датованих 1953 роком постанов. Іван Іванович мав рацію. Їх переписували, злегка підробивши. Показав постанови Галині Павлівні. Вона дуже здивувалася. Зі смерті Сталіна пройшли десятиліття, а працівники апарату, виявляється, діють в тому ж стилі.
– Інакше й не може бути, — поділився своїми думками Степан Іванович. — Ми засудили культ особи Сталіна, але не зруйнували створену ним систему.