Чому так відбувається? Тому, що все навколо радгоспне, тобто нічиє.
Відносно вимушеного забою. Там все складніше. Змушують забивати худобу різні причини, не тільки хвороби. Коли районний комітет народного контролю звинуватив одного голову, чому в колгоспі така низька вага забитої худоби, той відповів: «Та що там забивати: одні кістки та шкіра».
Відповідь викликала усмішку членів комітету. Вони, за рідкісним винятком, знали механіку цих вибоїв. Не стояли осторонь і працівники районної ветеринарної служби. Залежно від рангу отримували свій шматочок у цьому вимушеному забої. Отримували безкоштовно, в знак поваги до районного начальства.
Хто обіймав посаду вище, тому доставляли додому цілі туші, іншим — як доведеться. Потім колгоспи і радгоспи забезпечували потрібних людей, розраховуючись м'ясом і маслом за запчастини, цеглу, цемент і багато іншого.
Продукція сільського господарства роздавалася направо і наліво безкоштовно. Ось і втрачав свою вагу бичок, перетворюючись в ягня. За нього ж треба було відзвітувати! А скільки їх пішло під ніж неврахованими?! Це відомо дуже небагатьом. У цьому полягала друга причина того, що пустували прилавки. Хто зобов'язаний прийняти рішення, щоб їх наповнити, просто нічого не потребував. Ситий голодного не зрозуміє. Начальству цілком вистачало того, що йому привозили. Про це думав заступник головного ветлікаря, слухаючи обурену промову першого секретаря.
«Маленький, нудний, — думав чоловік, — від нього просто так не відбудешся. Бач, як пристав. Начебто не знаємо, що діється в господарствах. Нічого нікому не потрібно. А кукурікати, що і то не так, і то, кожен може».
— Сьогодні ж виїжджаємо в радгосп всім складом, — відповів він. — Зробимо все необхідне.
— Ви з цим не жартуйте, — сказав, уже трохи заспокоївшись, Микола Антонович. — За таке за ґрати можна потрапити.
Зібрав зі столу чергової папери, пригладив йоржик непокірного волосся, поправив краватку і, випустивши пар, вже абсолютно спокійно повернувся до кабінету.
До дев'ятої ранку напруга, як правило, спадала. Перший секретар вирішував всі термінові господарські питання, після цього займався внутрішньопартійними справами.
Зі своїх апаратників Микола Антонович не прийняв нікого, не дивлячись на те, що проривалися працівники кількох відділів. «Їду в господарства, — відповів їм. — Ніколи займатися паперовою тяганиною».
Насправді, основна причина полягала в іншому. У нього боліла голова. Вчора приїжджали хлопці з обкому. Зустріч затяглася до глибокої ночі. Вжили чималу порцію спиртного. І сьогодні він не годився в кабінетні працівники.
Ще о сьомій годині переговорив з головою колгоспу «Ювілейний» Валерієм Івановичем Скотником. З ним приймали гостей. Домовилися зустрітися в умовленому місці, щоб поснідати. Правда, поїсти можна і вдома, а ось похмелитися — справа інша.
Тому Микола Антонович часто зустрічався з відданими друзями на нейтральній території. І без свідків.
Як майбутній міліціонер, неухильно дотримувався правила: чим менше допускаєш вихід за межі твого оточення інформації, тим краще. Ніхто не повинен знати про його дії поза стінами райкому. Але, на жаль, все таємне рано чи пізно стає явним.
Відпустив шофера, вирішив ряд незначних питань, сказав технічному секретарю, який замінив чергового, де його шукати, якщо буде потрібно. Сів за кермо УАЗа. Поминай, як звали. Район великий, ніхто не перевірить першого секретаря: де знаходиться і чим займається в даний момент.
Микола Антонович народився в селянській родині. Закінчив сільськогосподарський інститут, отримав спеціальність інженера. Кілька років працював за фахом, потім — секретарем парткому, поки не висунули на посаду голови колгоспу.
Отримав її завдяки знайомим хлопцям з райкому партії. Будучи секретарем парткому, займався вирішенням «шостого» питання. Тобто організовував випивки, виконував розпорядження голови колгоспу. За пляшкою горілки вирішувалися всі проблеми, включаючи кадрові перестановки.
Головою колгоспу працював добре, господарство поліпшило всі економічні показники. Селяни теж не натішились молодим керівником. Здається, все йшло нормально. Але Микола Антонович мріяв стати міліціонером, вступити до вищого навчального закладу МВС.
У райкомі не відпустили. Тоді поїхав в обком. Там зрозуміли: цього хлопця їм не втримати. Запропонували місце інструктора в сільськогосподарському відділі. Потерся кілька років в обкомі, направили першим секретарем в райком.