Із тіла душу вирвано у нього.
От що ті пута! От що ті нитки,
Що в’яжуть нас до скиби й не пускають
Шукати царства божого пред всім”.
Верх неба вже стояло сонце ясне,
Жара стояла на землі страшна,
Коли тінистий, темний ліс приняв
Валентія в свої вогкі обійми.
Хоч утруджений, він не спочивав,
А йшов, давно покинувши стежину,
В гущавину, в глиб лісу, в дебрі темні,
В чагарі недоступні. Звір хіба
Ходив туди, гадюка плазувала
Та хижий яструб, кружачи в блакиті,
Переривав тишу зловіщим криком.
В дебрі глибокій під скалою, де
Ніколи сонця світло не доходить,
А лиш під купами гнилого листя
Журчить малесенький потічок, - тут
В вогкій печері зупинивсь Валентій.
“Тут я безпечний, - думалось йому. -
Велика, пестробарвна хвиля світських
Покус і вражень тутка не доходить.
Тут дух згромадиться, вглибиться в себе,
Тілесні пута швидко ослабіють
І спадуть, мов з увільненого в’язня!”
І на холоднім камені простяг
Струджені члени. Розігріта кров
Мов молотами стукала у жилах,
До висків тислась; в мряці танцювали
Червоні рожі пред його очима
І щось в ухах шуміло, ніби буря,
І звільна тихло, слабло, лиш бриніло,
Мов скімлення прибитої собаки,
Мов зойк розпуки десь з глибин землі,
Мов сумовита невільнича пісня.
А далі стихло все. Страшна тиша
Могучим велетнем лягла на душу,
З-перед очей взяла кроваві рожі,
Втишила кров, зглушила звуки всі
І зупинила вражень, мислей хід...
Но враз - що се таке? - Валентій чує
Якийсь глибокий, безграничний біль
У серці; щось, мов почуття болюче
Страшної пустоти, сирітства; щось,
Немов чиїсь гіркі, пекучі сльози,
Що звільна, звільна капають на серце,
Вгризаються, сверлують і щемлять.
І чує він себе таким слабим,
Безсильним і безвільним, мов пилина,
Вітрами гнана. І заразом чує,
Як щось ворушиться в душі на дні,
Мов недобита гадина, і шепче
Таємно, тихо: “Підлий, підлий ти!
Хіба ж не самолюбство завело
Тебе сюди? Щоб сам щасливим був,
Щоби для себе рай здобуть, покинув
Людей, роботу, вбив вітця, дівчину,
Вбив тих, котрі над все тебе любили!”
В страшній тривозі зірвався Валентій
І очі впер у найтемніший кут,
І вирвались слова з дрижачих уст:
“Проч, проч, прокляті демони покуси!
Ось відки ви заходите мене!
Та ні, слова учителя святого,
Високі й ясні - се мій провідник!”
І він упав до каменя лицем
І став молитись: “Боже, спасе мій,
Спаси мене від людської любви!”
Всю ніч молився він, весь другий день
То тихим шептом, то болющим стоном.
Аж вечором зашелестіло листя
І перед ним в півтіні показалась
Якась людина в білому хітоні,
З простягненими в сумерки руками,
З лицем заслоненим. На хвилечку
При вході до печери зупинилась,
Відтак із наглим окриком, в котрім
Мішались радість, біль, і сміх, і сльози,
Перед Валентієм на землю впала...
“Мій пане, друже! - скрикнула й урвала, -
Відтак лиш шептом тихим виривались
З грудей її уривані слова. -
То я... Мамілла, Сільвія... твоя...
Недобрий... милий... що се ти зробив?..
Два дні... О боже мій, які страшні
Ті дні! Що ми перетерпіли з батьком!..
По всіх лісах, по всіх ярах шукали...
Валентій, друже, серце, обізвись!..”
А він стояв немов закаменілий;
В душі його, де так недавно ще
Любов царила, - мов на пожарищі,
Лиш страх і гнів боролися з собою,
Но враз новий в умі заблиснув здогад.
“Ім’ям Христовим заклинаю тя,
Маро проклята, демоне пекельний,
Що спокушаєш мя улудним видом,
Щезни від мене!” -
“Я не демон, друже!
Я Сільвія! О боже мій, він хорий,
Він божевільний! Не пізнав мене!”
І заридала Сільвія, - а він
Все ще стояв, закривши твар руками,
Забившись в найтемніший кут яскині.
Тоді вона до нього підступила,
Взяла за руку. “Друже мій, поглянь,
Я Сільвія, твоя, жива! Скажи мні,
Що сталося з тобою? Що за демон
Тебе опутав?”
Стрепенувсь Валентій
І відіпхнув її, і крикнув грізно:
“Коли ти Сільвія - йди геть від мене!
Коли ти любиш мя - йди геть від мене!
Я ж дав тобі пізнати, що між нами
Скінчилось все, - ти не жиєш для мене!
Іди, о, змилуйсь! Я не божевільний,
Но збожеволію і вб’ю тебе,
Коли не підеш!”
М’яко, лагідно
Послідні ті слова сказав Валентій,
Но м’якість та страшнішою була
Від грізьб. Неодолимая рішучість
Виднілась в них. У Сільвії пробіг
Мороз поза спиною. Але серце
Велике і багатая душа
Були в тій дівчині; вона ще таки
Не стратила надії.
“Добре, йду!
Я не накидуюсь тобі, безумче!
І не гадай, що задля тебе я
Прийшла сюди! Лиш задля батька твого,
Котрому ти, невдячний, серце рвеш,
Котрий для тебе все віддав, котрий
Нічим твоєї волі не в’язав,
А жив лишень любовію твоєю!
Його ридання і його розпука
Мене, чужу йому, зворушили
До сліз кровавих! Оставайсь здорові
Молитвами та оханням безплодним,
Та вірою без діл, та самолюбним
Самознівеченням дури себе!
Людей не здуриш і не здуриш бога!
І совість власну не задуриш! Вічно,
Мов голос труб, трубітиме вона,
Що ти убійця власного вітця...
І ще когось!”
Мов привид сонний, білий,
Пропала Сільвія в гущавині.
Мов труп, стояв Валентій; тільки дрож
По всьому тілу пробігала, й зуби,
Немов від стужі, цокотіли вголос.
На другий день, якраз коли Валентій
Роздумував над тим, щоб пробиратись
Ще дальше в недоступную пустиню,
Явивсь отець його і десять слуг.
Гордий, німий, він станув перед сином,
Без просьб, без сліз; лиш морщини глибокі
І побіліле за ті дні волосся
Свідчили, кілько він перетерпів.
“Ідеш додому?” - запитав він сина,
Котрий, змішавшися, стояв, мов грішник