Выбрать главу

Перед суд­дею.

“Батьку мій!” - за­чав.

“Ідеш до­до­му?” - пе­ре­бив отець.

“О батьку, я негідний вас! Я грішний!

Лишіть ме­не спо­ку­ту­вать в пус­тині

Свої гріхи!” - мо­ливсь Ва­лентій смир­но.

“Ідеш до­до­му, - ще тя раз пи­таю?” -

“Не мо­жу”. -

“Добре, то­го я й че­кав!

В’яжіть йо­го!”

І ки­ну­ли­ся слу­ги,

І враз йо­му зв’яза­ли ру­ки й но­ги,

Відтак, безв­лад­но­го на лек­ти­ку

Поклавши, знов до Ри­ма по­нес­ли.

В тяж­ких кай­да­нах, в склепі кам’яно­му,

На хлібі і воді сидів Ва­лентій

Вже дру­гий місяць. Ти­хо, пус­то вкруг,

Як в гробі. Крім нем­но­гих лучів сон­ця,

Ніякий звук жит­тя не долітає

В йо­го в’язни­цю. Лиш щод­ня впо­луд­не

Приходить батько, відми­ка тюр­му,

І ста­вить хліб і во­ду пе­ред си­ном,

І хви­леч­ку на нього пог­ля­дить,

І знов піде, ні сло­ва не ска­зав­ши.

Вже місяць син не чув від нього сло­ва,

Від тої хвилі, як привів йо­го

Сюди, і сам замк­нув в залізні пу­та,

І з жов­чю змішані сло­ва прорік:

“Сиди! Тут маєш му­ку і пус­ти­ню!”

І му­чив­ся ж Ва­лентій в тії дні!

Не ті кай­да­ни, не та са­мо­та

Були для нього му­кою! Він зра­зу

Аж тішивсь ни­ми, бо­гу дя­ку­вав

За те, що дав йо­му хоч так терпіти

Для сла­ви свої. Але швид­ко мисль

Його ту радість підко­па­ла. Му­ка?

Невже ж се му­ка? Се батьківський гнів!

І чи лиш гнів? Ох, ні, не гнів - лю­бов!

Любов батьківська нак­ла­дає про­бу,

Кує йо­го в кай­да­ни лиш на те,

Щоб при­ку­вать до се­бе! Він пос­тиг,

Що дуж­че пу­та ті бо­лять вітця,

Аніж йо­го; що лиш на­ту­га край­ня

Держить ту хма­ру на чолі батьківськім.

Держить пе­чать мов­чан­ня на ус­тах;

Що батько гірко пла­че за двер­ми:

Що там, у мар­му­ровім гіне­кеї,

Сумує Сільвія. Лю­бов, лю­бов

Була йо­го най­тяж­чою тюр­мою,

В’язала, ок­ру­жа­ла і тісни­ла

Його. В тих пу­тах чиж він міг се­бе

Вважати му­че­ни­ком, де, про­тив­но,

Він му­чив сам? І той гли­бо­кий, лю­тий

Таємний біль, кот­рий по­чув він впер­ве

У лісовій яс­кині, все зма­гавсь

І гриз йо­го, і кров йо­го су­шив.

І, мов оса влізли­ва, не­нас­тан­но

В ушах йо­го бриніла су­мо­ви­та

Та пісенька пан­нонсько­го ра­ба.

Не раз вночі зри­вав­ся він, кля­кав

І, дзво­ня­чи кай­да­на­ми, мо­лив­ся,

Щоб спас гос­подь йо­го з тих пут, з тих мурів,

З обіймищ тих мо­гу­чої люб­ви.

Бажання волі в са­моті, в пус­тині

Якимсь ту­ма­ном на­ляг­ло на нього, -

І на­ки­па­ла в серці злість на все,

Що лиш лю­дей на­га­ду­ва­ло; злість

Страшний осад ли­ша­ла в нім - не­на­висть!

І він по­чав роз­ду­му­ва­ти, як

Зробитись вільним? Те, на що б впе­ред

Не був пішов ніко­ли, - нап­ли­ло

Йому те­пер не­мов са­мо со­бою:

Підступна хитрість! Дай, підлад­жу­ся

Під во­лю їх! Що­би здо­бу­ти не­бо,

Здобуду вольну во­лю упе­ред.

І пер­ший раз за час свої не­волі

Він лід мов­чан­ня про­ла­мав. Ко­ли

Отець приніс їду йо­му і во­ду,

Він, став­ши смир­но пе­ред ним, ска­зав:

“Мій та­ту!”

Сильно стре­пе­ну­лось сер­це

У батька, су­до­рож­но зад­ри­жа­ли

Уста йо­го, і ба­чи­лось: туй-туй

З очей ста­ре­чих трис­нуть ясні сльози,

І ба­чи­лось, що він го­тов в тій хвилі

На шию си­на ки­ну­тись, і пла­кать,

І цілу­вать йо­го за сам дрібний

Дар го­ло­су й батьківсько­го ім’я.

Але Ва­лентія ли­це бу­ло

Спокійне, зим­не, ба, по­ну­ре навіть,

З не­ми­лим ви­ра­зом по­ко­ри тої,

В кот­ру мас­куєсь гордість; ви­раз той

Відразу ос­ту­див батьківську радість

“Чого тобі, мій си­ну?” - він ска­зав.

“Священика хрис­ти­яни­на. Я

Хреститись хо­чу”.

Хмара за­ляг­ла

На батьковім лиці, та лиш на хви­лю.

Бо він, хоч давніх сам богів дер­жавсь.

Не був, про­теє, во­ро­гом хрис­тян.

Противно, май­же всі йо­го ра­би

Були хрис­тя­ни і мог­ли свобідно

Справлять свої мо­лит­ви в йо­го домі.

Він знав чи­ма­ло й вольних хрис­ти­ян

І з мно­ги­ми дру­жив. Бу­ла се

Пора спокійна, - літ кілька­де­сят

Не чуть бу­ло про го­нен­ня ніякі,

А го­нен­ням він був зовсім про­тив­ний.

Щоправда, ду­же не лю­бив він тих

Фанатиків, ас­кетів хрис­ти­янських,

Що, пе­рек­ру­чу­ючи чис­ту й світлу

Науку вчи­те­ля, ро­би­ли з неї

Страшну підой­му тьми і за­бо­бо­ну,

Ненависті до світу і лю­дей.

Тих не лю­бив він здав­на вже за їх

Безмірну глу­пу гордість, за зух­вальство,

З яким самі на се­бе нак­ли­ка­ли

(І на не­вин­них дру­гих хрис­ти­ян)

Катуші й смерть, з яким не раз при­люд­но

Оскорблювали власті і богів.

Але те­пер не­на­видів їх він,

Бо ба­чив, яс­но ба­чив, що во­ни

Звели на тем­ну ту, страш­ну до­ро­гу

Його єди­не, лю­беє ди­тя.

І з ни­ми враз го­тов був прок­ли­на­ти

Всіх хрис­ти­ян і бо­га хрис­ти­ян.

Тому на згад­ку про свя­ще­ни­ка

Християнина так по­ну­ривсь він.

Но швид­ко ви­по­го­ди­лось ли­це

Його. Він знав, що ско­ро раз Ва­лентій

Рішивсь хрес­ти­тись на хрис­ти­яни­на.

То кра­ще не про­ти­ви­тись йо­му,

Не дра­ту­вать не­ду­жої душі.

(А що ду­ша йо­го те­пер не­ду­жа,

О тім і хвилі він не сумнівавсь).

Та інша ще, щас­ли­ва дум­ка блис­ла

В душі йо­го: ачей же хрис­ти­янський

Священик змо­же за­гоїти ра­ну,

Котру за­дав ас­кет? Ачей по­мо­же

Знов поєднать Ва­лентія з жит­тям?

Він знав свя­ще­ни­ка та­ко­го! Блис­ла

Надія щас­тя в батьковій душі,

І блиск її роз­лив­ся по об­лич­чю.

“Нехай і так. Спов­ню твоє ба­жан­ня!” -

Сказав отець і вий­шов ско­рим хо­дом.

Жив в Римі десь, в да­лекім за­ка­ул­ку,

У власнім до­ми­ку му­ляр уч­ти­вий

Памфилій, виз­во­ле­ний раб, грек ро­дом.

Що був письмен­ний, пра­вий, доб­ро­душ­ний,

То й виб­ра­ла гро­ма­да хрис­ти­янська,

В тій часті міста зло­же­на з убо­гих

Ремісників, йо­го на ієрея,

І пос­вя­тив єпис­коп по за­ко­ну.

Він був жо­на­тий, трьох синів до­рос­лих

І три доч­ки мав, жив не зовсім вбо­го

І був з прак­тич­них, ти­хих тих лю­дей,

Що раді раз здо­бутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту прав­ду

Спокійно, мир­но мо­жуть виз­на­ва­ти.

Ніколи му­че­ницько­го вінця

Він не ба­жав; що бо­же - ра­до бо­гу,

Але що людське - лю­дям приз­на­вав.