Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неї син Святослав, по лiву - Улiб, а ще далi воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здається старшим вiд своїх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.
Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
Вона любила обох синiв, але серце її чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька - чоловiка княгинi Ольги - Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував її саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!
Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.
Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воєводам i боярам, рука її здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
- Що ти наробила? - сплеснула руками княгиня.
- Матiнко княгине! - крикнула Ярина. - Це ж я... я не бачила, матiнко княгине.
Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якої вибилось з-пiд чорної хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.
- Матiнко княгине! - благала вона. - Прости мене, свою робу. Вiк працюю... цього не бувало... Стара я вже стала, немiчна! - бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.
У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.
- Вино проливається на щастя... А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука...
Терем київських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни - великий покой, у який через двоє вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, воєводи, мужi нарочитi.
Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч - перехiд до княжої стравницi, праворуч - ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали своєї черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник - княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг харатiї князiв i їхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.
Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.
Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.