З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покої князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика - крокiв тридцять завдовжки, десять - п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов'янi рами яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним - знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч.
Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд її стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поїденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.
Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воєводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним київським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших київських воєвод - залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воєвод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiєї зброї висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.
I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.
У палатi було кiлька дверей - праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом - до спочивальнi княгинi та її покоїв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi - чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та її сини.
Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила її - то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починається день, слiд ждати лиха й надалi.
Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воєвода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неї з лiвої руки, встиг сказати:
- Недобрi вiстi з поля, княгине!
- А що?
- Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.
- Куди ж дивилася сторожа поля?
- Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.
- Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела* (*Саркел - Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.), - встиг ще сказати Свенелд, - пограбували їх там, двох убили, а Полуяра ослiпили.
А в сiнях все зростає шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i стоїть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються воєводи й бояри, до самої землi згинаються тiуни.
- Здрава будь, княгине!
- На многi лiта, княгине!
Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках своїх мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно їхнiх облич.
- Здоровi будьте, воєводи, бояри, мужi! - вiдповiдає княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, починає пiднiматись сходами вгору.
За нею iдуть сини Святослав i Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.
Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiває свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця.
Княгиня Ольга сiдає в крiсло. Обабiч неї горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмухує вогнi, мiнливе промiння блукає по палатi. Бояри, воєводи й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить їхнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб.
- Чули ви, бояри й мужi, - починає княгиня, - печенiги нiби заявились у полi?