- Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, - лунають сполоханi голоси.
- А де князь чернiгiвський Оскол?
- Я тут, княгине!
- Вийди сюди...
Князь Оскол виходить наперед i зупиняється напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу якої, Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Київському столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думає: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто знає, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця - скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв - у неї на Горi чи в нього в Чернiговi.
I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Київський.
От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити своєї жадоби, насипає скотницi, збирає землi, перетiсує* (*Перетесати - поставити своє клеймо, печать.) лiси, замикає гони.
А от землi Руської не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець - фортеця города.) на Чорних горах, має численну дружину, знає, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Київ цiляться вороги - з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Київського столу, з другого - в'ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Києва.
А на схiд вiд Чернiгова - Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол свої сторожi по Сейму - от i вiдкритий печенiгам шлях до Києва.
Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Києвi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
- Князю Оскол, - промовляє суворо княгиня. - Чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Києва.
- Матiнко княгине, - спроквола й тихо вiдповiдає Оскол. - Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли - нiби якась сила їх випирала, щити - хозарськi, мечi - грецькi, як можу я один супроти Вiзантiї, хозар i печенiгiв стояти?
- Супроти Вiзантiї й хозар стоїть Київ, ти стережи в полi печенiга.
- Матiнко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле - широке, Сейм - глибокий, сторожа стоїть на горi, печерiг скрадається яругами...
- Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене - сiверян рятуєш.
- Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi...
- А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже...
- Не маю вiльної землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.
Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiєм нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд - рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неї, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.
- То як скажемо, мужi й бояри? - запитала княгиня.
- Дамо землi князевi Осколу, - пролунали хрипкi голоси. - Нехай захищає Руську землю.
- Чи згоднi?
- Згоднi.
Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неї на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала:
- Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...
- I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, - вставив князь Оскол.
- I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, - згодилась княгиня. - Тiльки бережи Руську землю, Київ бережи.
- Бережу, матiнко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Києва повiк.
Але княгиня була все ж неспокiйна.
- А може би, мужi й бояри, - промовила вона, - послати за Київ дружину в поле?
- Лiпше, княгине, лiпше, - загомонiли мужi.
- Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?
- Чую, - промовив княжич Святослав i вклонився матерi.
У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк - в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для