ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
Найбiльше з них вражав один чоловiк - старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив - замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.
- Це ти, Полуяре? - запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.
- Я, матiнко княгине! - крикнув, почувши її голос, Полуяр i повалився їй у ноги.
- Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Вiн встав.
- Говори!
У палатi настала така тиша, що чути було, як вiє вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.
- Ранньої весни, - почав вiн, - як пам^ятаєш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Києва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок - мiсце, де з Днiпра перетягали лодiї до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подiї до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка - Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким - торгувати, з мечем - захищати межi. Так їхали й ми з великим добром - моїм, твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.
Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києвi, цього не знав, а закiнчив:
- Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночi налетiли й оточили нас вої. Двох купцiв - Греха i Стогуда - вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твоє забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.
- Що ж то за город?
- Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
- А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?
- Бачив, княгине.
- Хто вони?
- Гречини...
Над обрiєм з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воєвод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях їхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.
- Матiнко княгине! - залунало багато голосiв. - Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини...
- Недобре дiють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даємо i все беремо вiд них по укладу.
- У Царгородi, - гомонiли купцi, що не раз за своє життя вимiряли шлях до Константинополя, - з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо їхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними...
Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неї не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волає до неї вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатiї з греками, пiдписанi давнiми князями?
- Я чую вас, бояри й воєводи, - промовила вона, - i пошлю слiв* (*Сли - посли.) до Iтиля i Царгорода.
- Що зроблять сли? - крикнули тодi воєводи. - Не з словом до них треба йти, а з мечем.
- Але як iти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Києвом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги - вони служать i хозарам, i ро-меям...
- Не бiйся, княгине! - кричали воєводи. - Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.
Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
- Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поїду в Царгород.
- Добре дiло зробиш, княгине, - загомонiли бояри.
- А тобi, Полуяре, буде таке, - промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. - Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашої скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром...
Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великої княгинi...
От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.
Але нi, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгинi Ольги суду й правди.
На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка.
- Що сталось? - запитує княгиня.
Тiун Талець низько вклоняється княгинi, витягає голову так далеко вперед, що вона, здається, от-от одiрветься вiд шиї.
- Татьба i вбивство! - каже вiн. - Минулої ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути - убити.) на смерть княжого мужа.