От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
- I що там? - показує княжич рукою на пiвнiч.
- Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...
- I всюди до окiяну живуть нашi язики?
- Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.
- I всi вони тягнуть до Києва?
- Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, - вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, - дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами.
- Звiдки ж взялися цi хозари? - запитує княжич. Асмус замислюється.
- Там, над Iтилем, - поволi вiдповiдає вiн, - жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого роду...
- То треба було їх не пускати, бити.
- Не пускали, били, - вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. - Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором Вiзантiї - християнами, от i мусимо ми їм платити дань...
Святослав зупиняє коня. Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiєм.
- I далеко до цих хозарiв? - запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на хмару.
- Оцим полем, - повiльно говорить вiн, - треба їхати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.
- А далi, далi?
- За Iтилем-рiкою, - веде далi Асмус, - буде Джурджанське, а як по-нашому - Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики - Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген - хинцi...
Асмус примружує очi, пригадує.
- А в полуденних землях, он там, - показує вiн рукою, - за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...
- I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.
- Свiт великий, княжичу мiй, - каже вiн, - i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i люблю...
Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.
Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'ї i перший шматок подав княжичевi.
Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своїх крилах у далину й майбутнє.
У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, - вiчна, здавалося, i все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.
Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.
У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яної постатi богатиря на могилi.
- От i стемнiло, - стиха говорив вiн. - Нiч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?
- Куди?
- Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
- А вгорi що над нами?
Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
- Небо - також окiян, зорi - свiчада богiв, - долiтав його голос. - Там, далеко-далеко, є острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, - вiн показав на схiдну частину неба, - буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, - вiн показав на захiд, - чорний окiян, куди на нiч зникає сонце, а вдень ховаються зорi...
- А люди?
- У кожної людини є своя доля, призначена Перу-ном. Є доля щаслива, є нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi...
- Чому?
- Ми - вої, княжичу, захищаємо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирiї. Хiба це не щастя?