Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чує вiн голос не Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.
- Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг - багато мiсця має в ньому Русь. Але є в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеї, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває сонце...
Святослав пiдводиться на лiктi, схиляє голову до Асмуса.
- Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.
Асмус вiдповiдає не одразу.
- Був час, - говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, - i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались - били їх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.
- Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!
- Так, княжичу, Свенелд - варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Київ-город i вся ця земля, - вiн обводить рукою навкруг, - це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки - розбили, чорнi клобуки - розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари - показали i їм меч, пробували напитись води з Днiпра обри - погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд... Многих ворогiв мала Русь - i всiх побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших.
Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину. Схоплюється i вiн, стає поруч iз вуєм, дивиться на схiд... I ще помiчає Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.
- Вiчна пам'ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! - натхненно каже Асмус.
- Вiчна пам'ять! - промовляє за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття охоплює душу княжича. Вiн стоїть, тримаючи руку старого свого уя, i здається йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, - всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цiєї теплої, пахучої землi, торкаючись неба, що тiльки продовжує твердь...
- Так чому ж не б'ємо ми хозар i печенiгiв? - знову запитує Святослав i дужо, скiльки в нього є сили, стискує руку Асмуса.
- У тебе мiцна рука, - чує вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчає, що це обличчя суворе, замислене. - Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.
- Хто ж вони, вуйку, скажи?
- Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками.
- То це християне? - виривається у Святослава.
- Нi, такi не токмо поганцi-християне, много їх є й серед людей нашої, iстинної вiри. Хто забуває про Русь, а думає тiльки про себе, - той наш ворог.
- То й мати моя, княгиня... - схиляється до самого вуха княжич Святослав.
- Нi! - голосно вiдповiдає Асмус. - Наша мати княгиня - мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.
- То хто ж тодi? - запитує Святослав.
- Мине час, - повiльно вiдповiдає Асмус, - i ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаєш тiльки тодi, коли зустрiчаєш вiч-на-вiч. У життi своєму ти зустрiнеш їх i одразу пiзнаєш. Будь тодi безжальним, борись з ними.
- Я їх знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв.
- А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають - золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неї... Ти - Iгорiв син, будь як отець твiй!
- Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцiєї землi, моїх людей...
- Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи...
Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших - однi дверi її виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.