На очi її набiгали сльози, але вона стримувала їх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почує?
А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер її сльози, щоб хтось почув її гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя...
Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Київ, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.
Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.
I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є таких, що побачили свої надiї здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня - i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надiї. Це було давно, коли, як це добре пам'ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.
I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли - їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воєводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка - княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.
Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чує, як до князiв iдуть оцi бояри, воєводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають їх тiуни й ябетники* (*Ябетники - княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування - землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжої.
Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неї забули.
Просити, а чого просити? У її руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоїв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина - i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра...
Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi її, що стоїть бiля лiжка, є тiльки два сувої полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно - верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще має платно - дарунок княгинi, у якому подає князям у стравницi.
I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не має. їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.
Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси - там стоїть сторожа, береже город, не змикає вiй. А в теремах бояр i воєвод, у хижах попiд стiною - темно, тихо, там ходить сон.