"Нi, - думав вiн, - не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий".
Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своєї хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура.
- Не спиш? - здивувався Добриня.
- Тiльки-но прокинувся, вийшов, - вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею.
- Я оце Малушу одводив, - сказав Добриня.
- Куди?
- На княжому дворi вона тепер працюватиме, - гордовито похвалився. - У княжих теремах...
- У теремах? - щиро здивувався Тур.
- А так... побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.
- То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, - полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. - Що ж, Добрине, це добре. - Вiн помовчав трохи й додав: - Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виїжджає на Гору, то жде її тут велика честь i щастя.
- Ой Туре, Туре, - вiдповiв Добриня, - де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.
- Хто знає, - вiдповiв на це Тур. - Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли їй поможуть добрi люди.
- Що ти говориш, Туре! - запально крикнув Добриня. - Потрапити до княжого терема - велике щастя!
- Темнi тереми княжi, - сказав дуже тихо Тур, - i не вiдаємо ми, що там буває... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.
- Дивний ти чоловiк! - вирвалось тодi в Добринi. - Малуша справдi виїхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.
Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.
Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надiявся...
Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжої стравницi до хижi.
А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв - на її руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.
Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.
- Почекай, - промовила Ярина, - а де ж ти нинi спатимеш?
Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.
Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя.
- Добре, - нарештi сказала вона. - Коли так, ходiмо зi мною.
Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.
- Часом i вночi кличуть до терема, - сказала Ярина, показавши рукою на дверi. - Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? - безпорадно озирнулась вона.
- Я ляжу долi, - вiдповiла Малуша. - Звикла я й дома так спати.
- Ну, то й лягай, - згодилась Ярина, - все ж лiпше буде, нiж на голубнику.
Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.
- Стелись i спи, - ласкаво додала ключниця, - нам, унотько* (*Унотька - дiвчинка.), треба рано вставати.
Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б - спала просто на землi. I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi із зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.
Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у тьмянi простори.
Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.