Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув - всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили - добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду - домовикiв.
Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з роду. Бразд у них вже не вiрив.
Замислювався вiн i над небесними богами - Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх.
Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.
- Чур, захисти мене, - шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг - скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.
Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.
Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.
- От i гаразд, - сказав Кожема, - а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi - княже...
Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.
- Треба було б бiльше золота покласти, - докiрливо сказав Кожема, - бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...
- Храм? - не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
- А так, - вiдповiв Кожема, - храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав?
- Не знав, - вiдповiв Бразд.
- Дивно! - промовив Кожема.
- I менi дивно, - тихо прошепотiв Бразд. - Адже християни - поганини, не богу моляться - древу, пiснi їхнi - грецькi, i самi вони аки гречини...
Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
- Дивно ти говориш, посаднику, - сказав нарештi вiн. - Хто ж цi поганини - княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?
- Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд.
- Я також, як i ти, вiрив у Перуна, - вiв далi Кожема, - вiрив у Дажбога, Сварога - богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, - що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? - Кожема замислився, посмiхнувся й додав: - 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос - вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.