З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.
- Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, - є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! - з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. - Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє...
- Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, - сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. - Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!
Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, - над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.
- Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. - Перун, чур мене! - ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:
- Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий - Перун чи Христос?
- Динарiї я розсипав, - глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.
- А я зберу їх... зберу, - заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?
Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.
На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо.
Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.
Вони немарно називали її рудою* (*Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.). Як кров наповнює й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда є кров'ю землi, влитою в неї богами. I людина мала право взяти цю кров у землi для своєї потреби.
Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали її на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.
А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердої червоної глини домницi* (*Домницi - схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.) з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця* (*Криця - залiзо.).
Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел - сталь, криця.), - цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.
Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палає вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.
- Сварожичi варять залiзо, - говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.