I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав - з суворою посмiшкою, з примруженими очима.
Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.
I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали їй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне - свою честь.
Якось Добриня їй сказав:
- А чи знаєш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?
Вона навiть зашарiлась, - вiд гриднiв, як це їй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неї? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.
- Що ж вони говорять? - запитала Малуша.
- Кажуть, - вiдповiв Добриня, - що ти така ж, як i ключниця Ярина, - зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо,
У неї одлягло вiд серця - отже, говориться не про її дiвочу честь.
- I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, - сердито вiдповiла вона братовi. - А твої гриднi ненажери, їм цiле гов'ядо дай, то й тодi буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра - не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.
Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто їм служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi.
Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, - примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося йому, що Малуша витирає на обличчi сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?
А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.
Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат.
Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й воєводськi, i боярськi, i княжi дочки.
Вiн полюбив її, ходив тут, по Горi, а жадав її бачити, їздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неї. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже їй все щиро, одверто.
Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
"От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь..."
Так думав почати Тур, а далi б сказав:
"...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, їстимеш княжi об'їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!"
Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:
"А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долi немає в тебе i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!"
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї долi...