I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, - о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.
Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона - iнша, вона така, як i ти, Туре!"
Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.
Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:
- Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
- Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду.
- Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:
- Коли б то так, то було б добре... бо я...
Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.
Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море - древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.
До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх - посестрин* (*Посестрини - двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.
Тi тiльки цього й ждали - шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!"
А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
"Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!"
Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:
"Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^
Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу,